Продолжаю публикацию отрывков из работры "Метафизика футбола и дух капитализма". В предыдущей главе мы произвели деление футбольных клубов в зависимости от их отношений с историей и финансовым возможностям, теперь пришёл черёд взглянуть поглубже на клубы-гранды и посмотреть, чем же они могут отличаться друг от друга. Влияют ли как-то тардиции клуба на манеру игры? Влияет ли само название клуба на его судьбу? На психологию игроков? Можно ли купить авторитет с помощью денег, а без денег его потерять? Попытаемся дать ответы на эти вопросы на примере итальянских грандов...

Все гранды и феллахи – это аристократия, они имеют аристократические традиции и аристократический дух, которые являются прямым следствием их истории. Этого нет ни у «клубов в себе», ни у предграндов. Последние также имеют свой дух, характер, который позволяет им побеждать, но они не имеют того аристократизма, который определяется прежде всего традициями, самой Историей, которой ни предгранды, ни «клубы в себе» не имеют.

Читать дальше...

По личной просьбе Nattaha раскопал древние рукописи работы под названием "Метафизика футбола и дух капитализма". Это должен был быть монументальный труд, посвященный анализу взаимосвязей футбола и денег, а также прочих факторов, которые не бегают по полю, - удачи, суеверий, командного духа и традиций. К сожалению, внезапно разразившийся в 2006 году скандал Кальчиопиоли практически напрочь отбил у меня желание копаться в таких вещах... Но кое-какие наработки остались, а недавно с дуру я пообещал, что в случае, если "Челси" дойдёт до финала Лиги Чемпионов, я опять возьмусь за перо. Сказал я такую глупость по одной единственной причине: что я в это не верю. Это типа того же, когда люди обещаютукусить себя за затылок :)

Но причин, по которым я не могу выложить уже созданные материалы на суд, неблагодарных читателей, я не вижу. Поэтому три наиболее законченных куска будут опубликованы в ближайшее время. Первый - сейчас. В этой главе я пытаюсь разбить все футбольные клубы на некоторые категории по принципу того, какой вклад они делают или уже сделали в футбольную историю. Ну, и, разумеется, по тому, какими ресурсами они обладают - иначе при чём бы здесь был капитализм? :) Некоторые вещи нужно понимать со скидкой на время написания - 2004-2006 годы, тогда всё было несколько иначе...

Читать дальше...

Нещодавно прочитав воістину золоті слова. Я часто про це думав, але, звичайно, сам би ніколи не зміг так чітко і доступно все сформулювати. Прочитайте... Вдумайтесь... Золоті слова, чи не так?..

"Глупость - еще более опасный враг добра, чем злоба. Против зла можно протестовать, его можно разоблачить, в крайнем случае его можно пресечь с помощью силы; зло всегда несет в себе зародыш саморазложения, оставляя после себя в человеке, по крайней мере, неприятный осадок. Против глупости мы беззащитны. Здесь ничего не добиться ни протестами, ни силой; доводы не помогают; фактам, противоречащим собственному суждению, просто не верят - в подобных случаях глупец даже превращается в критика, а если факты неопровержимы, их просто отвергают как ничего не значащую случайность. При этом глупец, в отличие от злодея, абсолютно доволен собой; и даже становится опасен, если в раздражении, которому легко предается, он переходит в нападение. Здесь причина того, что к глупому человеку подходишь с большей осторожностью, чем к злодею. И ни в коем случае нельзя пытаться переубедить глупца разумными доводами, это безнадежно и опасно"

Дитрих Бонхёффер

Як на мене, дуже гарні слова... Взагалі, Маркес - один з найулюбленіших моїх письменників; сказати, за що саме ти любиш його твори - неможливо, треба їх просто читати...

1. Я люблю тебя не за то, кто ты, а за то, кто я, когда я с тобой
2. Ни один человек не заслуживает твоих слез, а те, кто заслуживают, не заставят тебя плакать.
3. Только потому, что кто-то не любит тебя так, как тебе хочется, не значит, что он не любит тебя всей душой.
4. Настоящий друг-это тот, кто будет держать тебя за руку и чувствовать твое сердце.
5. Худший способ скучать по человеку - это быть с ним и понимать, что он никогда не будет твоим.
6. Никогда не переставай улыбаться, даже когда тебе грустно, кто-то может влюбиться в твою улыбку.
7. Возможно, в этом мире ты всего лишь человек, но для кого-то ты – весь мир.
8. Не трать время на человека, который не стремится провести его с тобой.
9. Возможно, Бог хочет, чтобы мы встречали не тех людей до того, как встретим того единственного человека. Чтобы, когда это случится, мы были благодарны.
10. Не плачь, потому что это закончилось. Улыбнись, потому что это было.
11. Всегда найдутся люди, которые причинят тебе боль. Нужно продолжать верить людям, просто быть чуть осторожнее.
12. Стань лучше и сам пойми, кто ты, прежде чем встретишь нового человека и будешь надеяться, что он тебя поймет.
13. Не прилагай столько усилий, все самое лучшее случается неожиданно.

“Немає жодної людини, що була б сама по собі, як острів; кожна людина – це грудка землі, частка суходолу. Коли камінь змиває морем із узбережжя, малішає Європа, так само, як і тоді, коли вода поглинає цілу скелю, чи оселю твого друга, або твою власну: тому із смертю кожної людини малішаю і я, бо я єдиний з усім людством, і тому ніколи не питай, по кому подзвін – він по тобі.”

По кому подзвін... Ці слова, без сумніву, мають бути відомі всім, хто хоч трохи знайомий з американською літературою, а саме з творчістю видатного письменника, нобелівського лауреата Ернеста Ґемінгвея. Саме так називається один з його найвідоміших романів - «По кому подзвін». Той, хто не тільки чув про Ґемінгвея, але й читав (принаймні, починав читати =))) ) вищеназваний роман, знає, що ці слова (навіть більше – епіграф, який і я взяв епіграфом до цієї сторінки) взяті з творчості Джона Донна. Чесно кажучи, сам роман мені не дуже сподобався, а от епіграф вкарбувався в пам'ять, і я вирішив з'ясувати, хто такий цей Джон Донн, і звідкіля саме Ґемінгвей взяв епіграф.

Отже, Джон Донн – англійський поет та письменник, представник метафізичного напрямку, автор ряду елегій, сонетів, а також релігійних проповідей. Народився 1572 в католицькій родині та виховувався в католичному дусі, навчався в Оксфорді та Кембріджі, але диплому не отримав через обмеження для католиків, що існували того часу в Англії. Після дворічних подорожей по Європі, стає секретарем у впливого дворянина, закохався у його племінницю і потайки одружився на ній. Коли про це стало відомо, дворянин вигнав Донна з роботи та домігся його ув'язнення.

Вийшовши з тюрми, Донн від'їжджає до маєтку родичів дружини і оселяється там. Аби покращити свій матеріальний стан, приймає англіканство та пише ряд антикатолічних творів. Двічі обирається депутатом парламенту, має багато дітей. 1617 року його дружина помирає, стиль його творів стає значно мрачнішим, а 1621 року Донн стає настоятелем знаменитого собору святого Павла в Лондоні. Помер Джон Донн 1631 року.

Джон Донн вважається майстром химерного образа, широкої метафори, яка поєднує дві несхожі ідеї в одну. На відміну від образів поетів Єлізаветинської лірики, більшість з яких використовували прості кліше, порівняння близьких об'єктів, як-то “кохання” та “роза”, метафізичні образи несе більшу глибину порівняння двох несхожих об'єктів – наприклад, як ми побачимо далі, нещастя та багатства.

Треба зазначити, що творчість Донна вплинула не лише на Ґемінгвея, але й на Томаса Мертона, який має твір “No Man is an Island” (“Жодна людина – не острів”). Назви творів обох письменників походять із твору Meditation XVII (зі збірки "Devotions Upon Emergent Occasions") Джона Долла, переклад якого я і надаю далі. Переклад мій, а оригінал можно знайти, наприклад, за посиланням isu.indstate.edu/ilnprof/ENG451/ISLAND/text.html. Як на мене, слова дуже сильні. Людям, які вкрай негативно відносяться до релігії читати не треба.

Meditation XVII (зі збірки "Devotions Upon Emergent Occasions")

Nunc lento sonitu dicunt, morieris.(Дзвін, що дзвоить зараз за іншим, каже мені - ти помреш)

Можливо, той, по кому подзвін, настільки хворий, що він не розуміє, що подзвін за ним; і, можливо, я сам вважаю свій стан кращим, ніж він є насправді, в той час коли ті, що знаходяться навколо мене і бачать моє становище, могли примусити дзвони бити за мною, а я не знаю цього.

Церква Католична, Всесвітня, саме такі й дії її; все, що вона робить, належить усім.

Коли вона хрестить дитину, ця дія стосується й мене, оскільки ця дитина таким чином приєднується до тіла, котре очолює мене і пристає до тіла, частиною якого є і я.

І коли вона ховає людину, ця дія стосується й мене: все людство має єдиного автора і є єдиним томом; коли одна людина помирає, одна частина не виривається із книги, але перекладається на кращу мову; і кожна частина має бути перекладеною на неї; Господь тримає декількох перекладачів; деякі частини перекладаються віком, деякі – хворобою, деякі – війною, деякі – правосуддям; але рука Господня на кожному перекладі, та Його рука сшиє всі розрізнені аркуші знову для тієї бібліотеки, де кожна книжка лежатиме відкритою одна до іншої.

І тому дзвін, який кличе на проповідь, кличе не проповідника, але паству прийти, отже, цей дзвін кличе нас всіх; але набагато більше мене, що наближений так близько до двері хворобою.

Раніше існувала дискусія, довга, як тяжба (в якій набожність та самоповага, релігія та роздум, були змішані), який саме з релігійних орденів має дзвонити до молебну першим зранку; і було визначено, що першими мають дзвонити ті, що прокидаються раніше за всіх.

Якщо ми вірно зрозуміємо велич цього дзвону який б’є до кожної нашої вечірної молитви, ми будемо раді примусити себе всавати раніше, в тому розумінні, що цей подзвін має бути нашим так само як того, для якого він насправді і є.

Дзвон б’є для того, хто розуміє, що він б’є; і хоча він переривається врешті, але з тієї хвилини, як це трапилось, він воз’єднується з Богом.

Хто не кидає своє око на сонце, що сходить? Але хто відводить погляд від комети, що вибухає? Хто не склоняє своє вухо перед дзвоном, що б’є з будь-якої причини? Але хто може затулити його від дзвону, який проводжає часину тебе самого з цього світу? Немає жодної людини, що була б сама по собі, як острів; кожна людина – це грудка землі, частка суходолу.

Коли камінь змиває морем із узбережжя, малішає Європа, так само, як і тоді, коли вода поглинає цілу скелю, чи оселю твого друга, або твою власну: тому із смертю кожної людини малішаю і я, бо я єдиний з усім людством, і тому ніколи не питай, по кому подзвін – він по тобі.

Ми не можемо назвати це ані випрашувнням нещастя, ані його позичанням, начебто ми самі були б недостатньо знедолені, щоб стукати у інші двері, аби взяти до себе горе наших сусідів.

Дійсно, цю жадобу було б неважко вибачити, якби вона була, оскільки скрута – то є скарб, але рідкісна людина має недостатньо його.

Немає людини, яка б не мала достатньо горя, зрощеного та поспілого нею, і готовою відійти до Бога з тією скрутою.

Якщо людина несе скарб у злитку, або у самородку золота, і не має його у формі грошей, його скарб не допоможе йому у подорожі.

Горе – то скарб за своєю природою, але він не є грошима для використання, за вийнятком того, як ми за його допомогою наближаємось ближче і ближче до нашого дому – до небес.

Інша людина може бути також хворою, і хворою смертельно, і цей тягар має лежати на його тілі, як золото в копальні, і не має ніякого зиску для нього; та цей подзвін, що розповідає мені про його горе, викопує то золото та віддає мені: якщо це попередження про небезпеку іншого примушує мене замислитися про власну, і тим самим врятувати мене, навертаючи за допомогою до Господа, який є єдиним нашим спасителем.

translation is copyrighted ©