Продовжуємо (і закінчуємо) порівняння правописів 1928 та 1993 років.

Відмінювання деяких запозичених іменників

За «Правописом» 1928 р. запозичені іменники на о рекомендовано відмінювати як відповідні українські середнього (за термінологією «Правопису» 1928 р.   ніякого) роду; це такі слова: авто, бюро, депо, кіно, мотто, піяніно, трюмо, саго, цицеро, а не відмінювати іменників на є, с (наприклад купе, кольє, Гайне), і (поні, равві), у, ю (кенгуру, інтерв'ю, какаду) тощо: брутто, тріо, сальдо, радіо, власні чужі імена: Золя, Інсланнді, Бенуа тощо.

Зараз існують пропозиції відновити саме таке відмінювання вказаних слів, і це викликає подив або навіть різку негативну реакцію в деяких людей. Але подібні реакції ґрунтуються головним чином на звичці та аналогічному правилі з мови північних сусідів, аніж на аргументованих підставах. Це дуже добре можна проілюструвати, наприклад, на слові авто. У російській мові, коли висловлюються про засіб їзди, вживають прийменник на перед іменником у місцевому відмінку: "ехать да машине, на велосипеде". Українська мова для цього вимагає орудного відмінка: "їхати автом, поїздом"... Не можна уявити собі в нашій мові такий вислів, не відмінюючи іменника авто: "завтра я поїду до Києва або поїздом, або авто(?), або навіть і ровером". Замінити це калькою з російської мови (ехать на машине) означало б створити комічні ситуації в нашій мові: "їхати на поїзді, на авто"... Чи не краще таки подорожувати у поїзді чи в авті, ніж на них?..

Читать дальше...

Обнародованные вчера результаты всеукраинского соцопроса, проведенного фондом "Демократические инициативы", свидетельствуют, что 30% украинских граждан выступают за придание русскому языку статуса второго государственного, 60,9% – против (из них 19% считают правильным введение второго официального языка в традиционно русскоязычных районах Украины). 

Более 70% из тех, кто выступает за второй государственный язык, признали, что не ощущают в повседневной жизни неудобств из-за языковой политики правительства; 36% – могут "свободно реализовывать свои права на русском".

korrespondent.net

Quod erat faciendum

Продовжуємо порівнювати правописи 1929 та 1993 років, попередні глави тут.

Правопис чужомовних слів

Найбільше розбіжностей між розгляданими правописами спостерігаємо в правописі чужомовних слів. Так чужомовне l в українській мові згідно з «Правописом» 1928 р. в одних випадках треба було передавати як тверде, тобто ле, ла, лу та л у кінці складу, в інших (особливо перед наступним м'яким складом) як м'яке, тобто ля, льо, лю, ль. Але з уваги на те, що в різні часи й різними шляхами відбувалося запозичення слів із цими звуками, не можна було точно визначити геть усіх випадків і розрядів. Лише в деяких випадках ці звукосполуки пишуться цілком послідовно, зокрема звукосполучення le «Правопис» 1928 р. радив передавати через ле: білет, галера, делегат, електричний, календар, колега, легальний, легенда, лекція, телеграма, телефон, холера, Каледонія, Палермо та ін. У словах, що прийшли до нас із Заходу (незалежно від походження), особливо в словах грецького походження, рекомендовано писати переважно ла, лу (здебільшого перед твердими приголосними) та л у кінці складу: Атлантида, атлас, пластика, схоластика, декларація, капела, класифікація, лабораторія, лабіринт, лаконізм, ландшафт, латинський, макулатура, новела, фабула, філантропія, формула, халат, шарлатан. Платан, Мон-Блан та ін. Приклади на ло: аналогія, глобус, диплом, зоологія, каталог, кілограм, колона, колонія, колоквіум, колорит, колосальний, ловелас, логіка, лозунг, локомотив, ломбард, термінологія, філософія, філологія, хлор, циклон, шаблон, Коломбо, Лондон, Лонгфелло та ін. Приклади на лу: луза, лунатизм, лупа, плутократія, Дувр та деякі інші. Приклади на л перед приголосними та в кінці слів: Алтай, Балкани, Далмація, Балтика, Талмуд тощо; бокал, васал, генерал, журнал, ідеал, капітал, квартал, консул, меморіал, мінерал, оригінал, портал, протокол, скандал, титул та інші.

Читать дальше...

Продовжуємо порівнювати правописи 1929 та 1993 років, початок тут.

Вживання закінчень іменників

У другому розділі «Правопису» 1928 р. викладені правила щодо вживання закінчень іменників, які тут названо «речівниками». Вони в цілому збігаються із сучасними правилами, за винятком родового відмінка іменників третьої відміни на -ть. Цей «Правопис» обґрунтовано радив уживати в родовому відмінку традиційне закінчення и, а не і, як це зроблено в «Правописі» 1945 р. та в його наступних виданнях. Отже, треба було писати: вісти, радости, повісти, а також відповідних іменників крови, любови, осени, соли, Руси. Це правило спочатку було поширене на всі іменники жіночого роду на приголосний, тобто рекомендувалося писати подорожи, ночи, розкоши, твори, молоди, паморози, тіни, Роси, артіли, матери й т. ін., однак згодом мовна практика й «Правопис» закріпили в ужитку закінчення и тільки стосовно іменників жіночого роду III відміни на -ть і наведених вище п'яти іменників.

Читать дальше...

Літери Ґ та Г

В основу «Правопису» 1928 р., котрий ще називають «Скрипниківським» за прізвищем тогочасного народного комісара освіти Миколи Скрипника, який тоді його затвердив у Харкові, лягли «Найголовніші правила українського правопису», прийняті Всеукраїнською академією наук 1919 р. Цей Правопис увібрав усе те, що закріпила наша мовна традиція як у писемних джерелах, так і в усному мовленні, відбитому в народній творчості. Зафіксовані в ньому положення, норми значною мірою були використані в пізніших його переробленнях аж до сучасних видань. Але не всі, а тільки ті, що були вигідні русофілам, а специфічні українські мовні риси вихолощені. Так, у 30-х ро-ках було вилучено літеру Ґ, якою позначувано фонему [ґ], що на українському ґрунті відбита писемними пам'ятками вже з XII ст. Звичайно, у фонетичній системі нашої мови було і є дві фонеми: [ґ] і [г], чого не було й нема в російській мові. Крім того, нашій мові властиві африкати дз і дж: дзвін, джміль.

Читать дальше...

Періодизація розвитку українського правопису

Правопис (орфографія) є системою загальноприйнятих правил, що ви-значають способи відтворення мови на письмі. Без загальнонаціонального правопису не може обійтися жодна літературна мова, оскільки єдиний право-пис сприяє усталенню мовних норм, а отже, й піднесенню мовної та взагалі національної культури.

У більш як тисячолітній історії українського правопису виділяють чотири періоди.

Перший період (XI XVI ст.) пов'язаний з пристосованою до особливостей староукраїнської мови орографічною традицією відомих просвітників та проповідників християнства Кирила й Мефодія.

Другий період (XVI XVII ст.) відбиває вплив на староукраїнське (здебільшого церковне) письмо південнослов'янської орфографії.

Третій період (XVII початок XIX ст.) започатковано виданою 1619 р. «Граматикою» українського мовознавця, письменника, церковного діяча й просвітника Мелетія Смотрицького. Орфографічні норми Смотрицького здобули зага-льноукраїнське визнання.

Четвертий період починається з першої чверті XIX ст., коли відбувало-ся формування нової української літературної мови на народній основі. Власно кажучи, саме цей період нам найбільше і цікавий, тому що саме в той час по-чинається та розвивається формування сучасного українського правопису.

Читать дальше...

Як бачимо із наведеного матеріалу, українська лексикографія має давню та багату історію і налічує велику кількість серйозних праць, серед яких хотілося б виділити наступні:Читать дальше...

Лексикографія незалежної України

Розвиток лексикографії з початку 90-х років минулого сторіччя характеризується активізацією словникової роботи у зв’язку зі становленням України як самостійної держави. Також треба відзначити помітну відсутність єдиних методологічних засад і навіть орфографічних принципів (можна провести певні аналогії між цим етапом і 1917 – 1933). З одного боку, безпосередньо продовжується лексикографічна практика попередніх років, у руслі якої перевидано кілька термінологічних словників кінця 50-х – початку 60-х pоків XX століття і видано кілька нових без належної ревізії лексичних норм української мови минулих років. З другого боку, наявна тенденція до повернення традицій українського словникарства кінця XIX – першої третини XX століття (з униканням іншомовних слів, посиленою увагою до народної лексики, «куванням» слів) та правопису 1928 року.

Читать дальше...

Розквіт укарїнської лексикографії у 1917 – 1933 роках

Розвиток лексикографії у тій частині України, що входила до складу СРСР, можна поділити на кілька етапів. Перший етап 1917 – початок 30-х років характеризується, по-перше, активним розвитком за кількістю та різноманітністю словників (за П. Горецьким, їх видано 131; особливо багато – 1918 та в часи українізації), зумовленим становленням української державності і, відповідно, виходом української мови на державний рівень.

Проте словники, що з’являються в цей час, неоднакові за науковим рівнем. Переважна більшість їх, як і раніше, – перекладні російсько-українські і рідше українсько-російські, здебільшого спрямовані на задоволення практичних потреб соціального і виробничого життя (у сферах діловодства, права, виробництва і науки тощо). Особливо багато з’явилося термінологічних словників.

Читать дальше...

Диференційовані словники-додатки
 

З появою нової української літератури та літературної мови на народній основі починається новий період в українськії лексикографії. Її основою в XІX столітті стала українська жива розмовна та літературна мова. Збільшується кількість видаваних словників. До «Енеїди» Івана Котляревського 1798 Й.Каменецький додав укладене ним «Собраніе Малороссійскихъ словъ, содержащихся въ ЭнеидЂ, и сверхъ того еще весьма многихъ иныхъ, издревле вошедшихъ въ Малороссійское нарЂчіе съ другихъ языковъ, или и коренныхъ Россійскихъ, но не употребительныхъ», що мало 972 слова. Тут подано чимало й таких специфічно українських слів, яких немає в «Енеїді». Наприклад, тільки серед 77 слів на літеру «Б» їх 23: Байбакь - «сурокъ», Баглаи - «лЂнь», Байбаракъ - «крытый тулупъ», Барканъ - «заборъ», Биндюга - «роспуски» тощо. Тому можна гадати, що укладач мав дещо ширшу мету, ніж допомогти читачам «Енеїди» зрозуміти мову твору. У третьому виданні «Енеїди» 1809 І.Котляревський до цього словника додав ще 153 слова і змінив його назву на «Словарь Малороссійскихъ слов, содержащихся в „Энеиде..."».

Читать дальше...

Читать дальше...

До часів Київської Русі належать невеликі рукописні словники («О именЂхъ и глемыхъ жидовьскымь азыкъмь», «РЂчь жидовьскаго азыка, преложена на роускоую» та інші), у яких тлумачаться переважно біблійські особові імена й топоніми, окремі старослов’янські слова («Тълкъ о неразоумны(х) словесе(х) псалтырных»), розкривається символ, або алегоричний зміст деяких слів у Псалтирі («Тълкованиіє неоудобь познаваємомь въ писаныхъ рЂчемь»), де перекладено малозрозумілі старослов’янам лексеми. На Русі перекладали також греко-візантійські тлумачення власних назв. Активно розвивається в Україні глосографія впродовж XIV – XVII століть. Перший церковнослов’янський український словник невідомого автора «Лексисъ съ толкованіємъ словенскихъ словъ просто» (не раніше 50-х pp. XVI ст., залишився в рукописі) складено із загально церковнослов’янських слів, небагатьох антропонімів і топонімів, налічує 896 вокабул (при 127 словах немає перекладів). У словнику зібрано глоси з різних джерел, використано й попередні лексикографічні праці. Вокабули розміщено за алфавітом, імена введено у формі називного відмінка однини, дієслова – в першій особі однини теперишнього часу. Багато слів подано не в вихідних формах. Матеріали «Лексиса...» згодом використали Лаврентій Зизаній та Памво Беринда.

Читать дальше...

Бачив я такі картинки, подорожуючи по Західній Україні =) Звичайно, заклики "Москалі матом не ругаються - вони ним разгаварівают" та "матюки перетворюють тебе на москаля" мають негативне забарвлення, але тут є два справді цікавих момента, які ніяк не пов'язані з наміром принизити північних сусідів.

Читать дальше...

Открыть больше изображений

Багато хто з північних сусідів та й наших співгромадян пишаються тим, що «вєлікій і магучій» – найбільш виразний «язик» в плані ненормативної лексики. Чи є тут чим пишатися, сказати не можу, але навіть у такій суперечливій царині, як матюки, сумнівну першість тримає зовсім не російська, а мова іспанська – це знають далеко не всі. Починаючи від невинного «mado perro» («скажена собака»), через «puta madre» («твою мать») і далі, і далі, іспанська демонструє справжню «скарбницю» ненормативної лексики, накоплену сторіччями, від реконкісти до режиму Франко. (до речі, кому цікава саме іспанська лайка – нема проблем, користуйтеся іспаномовним «матгенератором», який доступний за посиланням http://insultos.miyo.es/ =) )

Щоправда, російська мова також багата на подібні вирази – заперечувати це немає сенсу, особливо у порівнянні з українською, яка хоч і має чимало лайливих виразів, але всі вони нормативні і виглядають дитячими порівняно з росйськими (наприклад, «сто чортів тобі в печінку», «аби тебе підняло та й гепнуло», «щоб тебе трясця замордувала» – доволі невинні словосполучення, хоч і досить виразні =))) ). В цьому розрізі англійська займає десь середнє місце – хоч мова Щекспіра значно уступає двом лідерам в плані матюків, але і в ній можна знайти дещо цікаве =) , набагато більше ненормативної лексики, ніж класичне «фак ю фака маза фака» =)

Читать дальше...

Колись, шукаючи матеріали з мовознавства, натрапив в інтернеті на цікавий реферат-роздум, який стосувався проблеми зв'язку мови з національною психологією. Зрозуміло, така тема не могла не торкнутися моєї улюбленої гіпотези Сепіра-Уорфа =) Нажаль, не могу віддати належне авторові твору, але відверто кажу, що всі права належать йому, а не мені =Р Я трошечки відредагував, але все одно текст чималенький, тому прочитає його лише той, кому цікаві подібні теми... Отже...

Зміни в українській психології значною мірою залежать від насильницького насадження чужої мови. Хоча багато дослідників, переважно іноземних, далеко не завжди можуть збагнути всю глибину цієї трагедії для української нації.

Найгрунтовніше проблему залежності культури народу від його мови розробили американські вчені: Бенджамін Лі Уорф (1897-1941) — інженер, мовознавець і антрополог та Едуард Сепір (1884-1939) — спеціаліст з етнолінгвістики. Їхні концепції отримали назву “гіпотеза Сепіра-Уорфа”. Вони доводять, що мови відрізняються не тільки тим, як вони будують речення, але й тим, як вони поділяють світ на елементи, які є матеріалом для побудови речення. На ряді конкретних прикладів Уорф робить висновок про взаємозв’язок мови — з одного боку, і психічної, розумової та практичної діяльності людей — з другого. Причому цю залежність він розуміє як залежність мислення, світогляду і поведінки людей від прийнятих форм слововживання, від природи і характеру мови, якою вони висловлюють свої думки і почуття.

Логіка не відображає дійсності, але вона видозмінюється з переходом від однієї мови до іншої.
Про те, що мови — це глибоко відмінні системи прийомів мислення, писав відомий мовознавець Олександр Потебня. Він відверто засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: “Знання двох мов у дуже ранньому віці, не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції” У національній пам’яті криються глибинні риси мовного вираження всіх аспектів світосприйняття, руху національної думки.

В етнопсихології досліджується таке явище як вплив іншоетнічного мовного середовища на структуру етнічної свідомості. Встановлено, що проживання в чужомовному середовищі сприяє білінгвізму (вживанню двох мов) у першому поколінні. А вже в другому і особливо в третьому поколіннях відбувається повна мовна асиміляція. Чи не тому серед українців такий високий відсоток тих, хто назвав рідною мовою російську?

Таке “розмивання” етнокультурних особливостей характерне здебільшого для жителів великих міст. Але в цій ситуації найстрашніше те, що ці люди живуть не в чужому етнічному середовищі, а в чужомовному колі свого ж етносу. Більшість людей абсолютно не усвідомлюють цього або байдуже сприймають цей факт як щось цілком нормальне. Тим часом втрачається етнічна специфіка характеру українців, що в свою чергу призводить до збільшення певних потаємних, прихованих рис і властивостей національної психіки.

Внутрішній колоніалізм російської мови — не таке вже нове явище для українців (пор. засилля церковнослов’янщини як загальноприйнятої писемної мови). Але він призводить до хибного розуміння масою справжньої культури особистості. Довгий час російська вважалася мовою високоосвіченої і культурної частини суспільства (як французька для росіян ХVІІІ ст.). Селянин, потрапивши до великого міста, за будь-яку ціну намагався засвоїти мову “панівної” нації. Звідси — всі хвороби національної психіки: і відсутність національної самосвідомості, і комплекс меншовартості, і невпевненість у власних силах, і пораженство, і абсолютна нехіть до державотворення. Оскільки в мові відображається національна психологія мислення, то в таємниці національної душі ми можемо проникнути тільки через її мову.

Висловлюючи певну думку, людина користується словами несвідомо, концентруючи увагу тільки на змісті самої думки. Тобто “автоматичність” користування мовою має бути звичкою, як, скажімо, ходьба, жестикуляція, міміка тощо. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, все, що функціонує в несвідомій сфері, економить нашу енергію. Отже, мова і національність, які діють несвідомо, автоматично, виступають як особлива форма збереження і накопичення психічної енергії нації. Думка людини, висловлена рідною мовою, виявляється логічнішою, глибшою, ніж її висловлювання з допомогою словника і форм чужої мови.

Говорячи про мову і національну психологію, слід відзначити і той відрадний факт, що не завжди серед українців чужа мова (переважно російська) вбивала почуття національної самосвідомості. Відомо безліч прикладів, коли українці віддавали життя в боях за свободу України, говорячи російською мовою. Отже, русифікація, спрямована на притлумлення національної самосвідомості, далеко не завжди досягала своєї мети. Тут діє якийсь підсвідомий феномен української вдачі, якесь глибинне відчуття своєї національної вартості. У чому ж причина цього українського самовідродження? Ось як відповідає на це питання В. Перхач: “Цей феномен у глибинності, прадавності коріння народу, його самобутності, особливій генетичній стійкості. Такі якості можуть сформуватися тільки протягом тисячоліть, у народу з праісторією. Адже витоки цього народу десь у Дотрипіллі. Там джерела його душі, його мови, культури”.

Надибав в інтернеті підбірку відтінків жовтого кольору, які мають місце в українській мові. Цікаво було б дізнатися, які відтінки цього ж кольору є в інших мовах (англійські відповідники наведено у дужках), і, відповідно, як з цього боку різняться мови і психологія людей, що ними користуються... Ну, це я знову сповзаю на гіпотезу Сепіра-Уорфа... Про неї ми ще колись поговоримо, а поки що - відтінки жовтого в українській, вуаля =)))

Відтінки оранжевого та жовтого:

Оранжевий, жовтогарячий, жовтожар (orange #FFA500) — жовтий із червонуватим відтінком;
Помаранчевий, померанцевий, апельсиновий (dark orange #FF8C00)— кольору шкірки апельсину, помаранча
Жовтий (yellow #FFFF00) — основний колір, кольору яєчного жовтка, золота, лимона тощо;
Золотий, золотистий, золотавий, золотастий (gold #FFD700) — кольору золота, блискучо-жовтий;
Лимонний, лимоновий (lemon) — кольору лимону;
Цитриновий, цитринний, цитроновий (citron) — кольору шкірки цитрону;
Абрикосовий (apricot) — кольору абрикоса;
Бурштиновий, янтарний, янтаревий (amber) — кольору бурштину, золотисто-жовтий;
Солом’яний — кольору соломи, світло-жовтий;
Кукурудзяний — кольору стиглої кукурудзи, золотисто-жовтий;
Канарковий (canary-yellow) — яскраво-жовтий;
Морквяний (carrot orange) — кольору моркви;
Восковий, вощиний (waxen) — блідо-жовтий;
Половий (dun, light bay) — кольору стиглого жита, пшениці, блідо-жовтий;
Палевий, сомон (salmon) — блідо-жовтий з рожевим відтінком;
Гірчичний (mustard) — кольору гірчиці, темно-жовтий;
Шафранний, шафрановий — кольору шафрану, оранжево-жовтий;
Пісочний (sandy) — кольору піску, сіро-жовтий;
Гливий — про масть — жовтий з сірим відтінком.

Ех, сюди б ще відповідники цим кольорам в РЖБ палітрі =))) Ось тут є хороша таблиця констант кольорів в HTML, але навіть там мені вдалося знайти лише чотири з вищеназваних...

На малюнку знизу - фрагмент з книжки для ромальовування нового покоління =Р

Випадково натрапив у Вікіпедії на цікавий малюнок, який відображає "використання української мови згідно з переписом населення 2001 року" по регіонах. Не зовсім зрозуміло, що мається на увазі під "використанням", але я припускаю, що це є відображення статистики, скільки людей вважають українську мову рідною, адже саме таке питання, наскільки я памятаю, було в переписі населення.

Отже, що ми маємо, якщо глянути більш глибоко, аніж ділення України "на 3 сорти", запропоноване нам командою Януковича в телевіхзійній рекламі під час президентських виборів 2004 року?

1. З Севастополем та Кримом все зрозуміло - в силу історичних причин носіїв Української мови там обмаль, менше ніж будь-де по Україні.

2. Запорізька область - фіфті-фіфті, дуже цікаво =)))

3. Харківська область - нанабагато, але україномовне населення переважає, я радий до безтями =)))

4. Доволі високий процент україномовних в Донецькій (чверть) та Луганській (третина) областях. Де їх в Донецьку стільки взялося - не маю жодної думки, а от щодо Луганська - не здивований, адже майже половина області - то Слобожанщина, етнічно українські землі, на відміну від тих же Донбасу чи Криму...

Вочевидь, треба розуміти, що українська мова на Волині чи Галичині відрізняється від української на Полтавщині, а на Слобожанщині, мабуть, не менше половини носїїв розмовляють суржиком, але все одно статистика приємна, хоч, звичайно, потрібно ще її покращувати =)))

Доречі, хотілося б спитати в пана Табачника, де він тут бачить, що українська мова не потрібна і "цікава лише вузькому прошарку ураїнської інтелігенції"??? о)0 Дивлячись на цю мапу (лише в чотирьох регіонах та Севастополі україномовні в меншості!!!) легко дійти висновку, що друга державна мова потрібна хіба шо політикам, як хочуть підняти свій рейтинг за рахунок підтримки відживших маргіналалів, які або вперто не хочуть, або просто розумово не здатні сприймати українську мову. Але чи на них треба орієнтуватися у розвитку країни?..

Передає УНІАН. Я пацталом. Всі орієнтири втрачено.

Краснодонський міськсуд Луганської області залишив без розгляду іскове подання проходчика шахти ім. Баракова Михайла Мікеріна до управління Пенсійного Фонду України міста Краснодона про взискання ненарахованої пенсії в сумі 7270 гривень 10 копійок.

Як зазначається в постанові суду, заяву було подано без дотримання правил, які прописані ч.3,106 ст.15 Громадсько-процесуального кодексу України, згідно з якими судові документи необхідно оформлювати державною мовою. Аби суд міг розглянути скаргу, Михайлу Мікеріну пропонується виправити недоліки до 2 липня 2007 року.

В той же час позивач відзначив, що не має жодної думки, як виправити вказані недоліки, оскільки тект позову викладено українською мовою, яка і є державною.

Пригадується старий анекдот.

Зустрічаються два росіянина, і один каже:

- Рускій язик лучше, чєм украінскій!

Той:

- Да шо ви гаварітє? А, позвольтє поінтєрєсовацца, чєм?

- Чєм украінскій!!!

Але не всі росіяни такі освіччені, деякі ще вважають, що української мови не існує взагалі, що вона - діалект російської. Нажаль для них, це не так. Адже між цими мовами є набагато більше відмінностей, ніж простий правопис (в тому числі абетка) чи звучання слів.

Ще зі школи кожному, мабуть, відомий факт, що в українській мові 7 відмінків іменника, тоді як в російській - 6. Наряду з називним, давальним, родовим, знахідним, орудним та місцевим відмінками, що є і в російській мові, українська має кличний відмінок (юначе, вовчику-братику, тощо).

А цієї весни я відкрив для себе ще одну цікавинку. Виявляється, в українській мові 4 часа дієслова! Наряду із теперишнім, минулим та майбутнім часом є позаминулий час, або плюсквамперфект. Формується він за допомогою допоміжного дієслова бути: був ходив, був плавав, був читав. Наприклад: "До того, як річка зміліла, я був ходив рибалити". Позаминулий час української мови схожий на перфектні часи в англійській мові, найбільше - на Past Perfect, але, звичайно, прямого співвідношення немає. В російській мові такого часу дієслова не існує взагалі, а в деяких слов'янських мовах він набагато поширеніший, ніж в українській, в якій не набув значного розповсюдження.

Продовжуємо (і закінчуємо) порівняння правописів 1928 та 1993 років.

Відмінювання деяких запозичених іменників

За «Правописом» 1928 р. запозичені іменники на о рекомендовано відмінювати як відповідні українські середнього (за термінологією «Правопису» 1928 р. ніякого) роду; це такі слова: авто, бюро, депо, кіно, мотто, піяніно, трюмо, саго, цицеро, а не відмінювати іменників на є, с (наприклад купе, кольє, Гайне), і (поні, равві), у, ю (кенгуру, інтерв'ю, какаду) тощо: брутто, тріо, сальдо, радіо, власні чужі імена: Золя, Інсланнді, Бенуа тощо.

Зараз існують пропозиції відновити саме таке відмінювання вказаних слів, і це викликає подив або навіть різку негативну реакцію в деяких людей. Але подібні реакції ґрунтуються головним чином на звичці та аналогічному правилі з мови північних сусідів, аніж на аргументованих підставах. Це дуже добре можна проілюструвати, наприклад, на слові авто. У російській мові, коли висловлюються про засіб їзди, вживають прийменник на перед іменником у місцевому відмінку: "ехать да машине, на велосипеде". Українська мова для цього вимагає орудного відмінка: "їхати автом, поїздом"... Не можна уявити собі в нашій мові такий вислів, не відмінюючи іменника авто: "завтра я поїду до Києва або поїздом, або авто(?), або навіть і ровером". Замінити це калькою з російської мови (ехать на машине) означало б створити комічні ситуації в нашій мові: "їхати на поїзді, на авто"... Чи не краще таки подорожувати у поїзді чи в авті, ніж на них?..

Читать дальше...

Випадково натрапив на таку прикольну штуку на сайті смачної компанії АВК http://www.avk.ua/ukr/subscribe.php

Пропозиція "безкоштовно передплатити" - це щось нове у маркетингу. Але непогано було б все-ж таки роз'яснити, як це робиться, може ж хто і матиме бажання =)))