Продовжую ділитися своїми враженнями про Донецьк. Ми вже ознайомились із цікавим парком кованих фігур та чарівним бульваром Пушкіна, а тепер кинемо погляд на центральну вулицю столиці Донбасу - вулицю Артема.

По-перше, хотілося б зупинитися на самій назві вулиці - вона носить ім'я революціонера Федора Андрійовича Сергєєва, на прізвисько "Артем". Щодо доцільності назви вулиці його ім'ям можна багато сперечатися, але, на мою власну думку, ця людина справді заслуговує, аби про неї пам'ятали - але не через те, що Артем був "видатним революціонером", а через те, що власним життям довів - людська тупість справді не має меж. Читать дальше...

Открыть больше изображений

Продовжуємо спостерігати за карпатським трамваєм. Із історією та географією карпатського трамваю ми вже трохи знайомі, тепер прийшов час подивитися, що можна побачити, подорожуючи цим чудовим туристичним маршрутом. Взагалі, там багато чого цікавого. Крім чарівної природи, чимало різних історичних місць, від зруйнованих вщент монастирів, від яких залишився лише хрест на горі, до схованок воїнів УПА. Про все це дуже цікаво розповідає екскурсовод, проблема тіки в тому, що я все, що він казав, прослухав, оскільки переліз із закритого вагону, де була більша частина туристичної групи із екскурсоводом, до відкритого, з якого можна було пофоткати краєвиди та подихати свіжим карпатським повітрям. Але ж недаремно кажуть, що краще 1 раз побачити, ніж 100 разів почути? :)

Читать дальше...

Открыть больше изображений

Продовжую потрохи розбирати фотки із Донецьку. За парком ковах фігур в моєму огляді іде бульвар Пушкіна. Взагалі, якщо і є в Донецьку, що подивитись - то це парки та сквери в центрі міста. Музеїв яких-небудь в столиці Донбасу немає за визначенням (принаймні, про це свідчить мапа, яку у всьому місті насилу мені вдалося знайти на Південному автовокзалі), тому все, що залишається туристові - вештатися навмання вулицями і сподіватися віднайти гарний парк чи фонтан. Принаймні в центрі цього досталь, і головна частина зосереджена саме на бульварі Пушкіна...

УВАГА! Розміщені нижче світлини НЕ ЗАХИЩЕНІ авторським правом - вони розповсюджуються за ліцензією Creative Commons Attribution-NoDerivs. Це означає, що дозволяється вільне використовування світлин як в некомерційних, так і в комерційних цілях, за умови посилання на їх автора та невикористання задля виконання похідних робіт.

Открыть больше изображений

Карпатський трамвай є якщо і не найцікавішим, то, безперечно, найоригінальнішим туристичним маршрутом в українських Карпатах. Карпатський трамвай - це невеличкий потяг із двох вагончиків, що їздить вузькою колією на Івано-Франківщині. Основний маршрут пролягає від селища Вигода Долинського району та, звиваючись понад річкою Мізунка, протягається майже до села Сенечів, що поряд Закарпатською областю. Грубий маршрут можна побачити на наступній мапі, де колія Карпатського трамваю позначена товстою червоною лінією. З цієї ж мапи можна отримати уявлення про місцезнаходження шляху трамвайчика серед Карпат.

Читать дальше...

Открыть больше изображений

На свята вдалося з'їздити в Донецьк, вперше вжитті. Вражень - море, і добрих, і не дуже. А поки я їх систематизую і підбераю слова (відповідно, хвалебні та лайливі =))) ), хочу поділитися фотографіями парку кованих фігур, що знаходиться поза донецькою міськрадою. Цей парк - однин з найсвітліших споминів про місто (мабуть, наш мер добкін і собі такий захотів, але з металу дорого, тож він зробив казковий парк із піску =P). Власне, якби не парки, справа в Донецьку була б зовсім кепською... Але про це - наступного разу :)

УВАГА! Розміщені нижче світлини НЕ ЗАХИЩЕНІ авторським правом - вони розповсюджуються за ліцензією Creative Commons Attribution-NoDerivs. Це означає, що дозволяється вільне використовування світлин як в некомерційних, так і в комерційних цілях, за умови посилання на їх автора та невикористання задля виконання похідних робіт.

Открыть больше изображений

Денис Куклин aka kukuj недавно жаловался, что в сообществе travel совсем ничего нет о Харькове. И завлекал людей в Первую Столицу ссылками на фотки песочного городка, размещёнными непонятно где. Я решил исправить положение, и, как говорится, одним махом семерых побивахом: и про Харьков запись сделать в сообществе путешественников, и фоток песочного городка выложить побольше и не где-то, а здесь, у нас. Но и это ещё не всё.

Читать дальше...

Открыть больше изображений

Ніколи не думав, але, виявляється, є в українській народній творчості і таке - прислів'я про москалів. Звинувачення в роспалі ворожнечі не приймаються - це не я вигадав, а українській народ. Постає питання, чи були до того якісь аргументи... Судячи з того, що жодна народна мудрість з неба не падає, то маємо дійти висновку, що, мабуть, щось в цьому є. В тім, судіть самі. (Окремим питанням, втім, залишається зясування того факту, хто мається за "москаля" - чи то людина російського походження, чи солдат російської царської армії, чи хтось ще.)

• Бреше, як москаль.
• Ти, москалю, хороша людина, тільки руки в тебе злодійські.
• Москаль тоді, мабуть, красти перестане, як чорт Богові молитися стане.
• Москаль тоді правду скаже, як свиня умиється в сажі.
• Варив чорт з москалем пиво, та й солоду зрікся.
• З москалем дружи, та за пазухою камінь держи.
• Від чорта відхрестишся, але від москаля не відмовишся.
• Москаль ликом в'язаний, сам в ликах ходить та інших у ликах водить.
• Коли москаль каже "сухо", то влізеш в болото по самії вуха.
• Москалики поїли наші волики, як вернуться здорові, поїдять і корови.
• - Тату, тату! Чорт до хати лізе! - То нічого, дитинко, аби не москаль!

Обнародованные вчера результаты всеукраинского соцопроса, проведенного фондом "Демократические инициативы", свидетельствуют, что 30% украинских граждан выступают за придание русскому языку статуса второго государственного, 60,9% – против (из них 19% считают правильным введение второго официального языка в традиционно русскоязычных районах Украины). 

Более 70% из тех, кто выступает за второй государственный язык, признали, что не ощущают в повседневной жизни неудобств из-за языковой политики правительства; 36% – могут "свободно реализовывать свои права на русском".

korrespondent.net

Quod erat faciendum

Формування особистості В.Стуса як громадянина і як поета припадає на роки "хрущовської відлиги". У літературу він прийшов у кінці 50-х – на початку 60-х років практично разом із молодою силою нашої поезії – шістдесятниками.

Шістдесятники орієнтувалися на досягнення європейської й світової літератури, сміливо ламали канони казенної літератури соціалістичного реалізму. В основу художнього відтворення дійсності вони клали образи, що визначалися опоетизуванням новітніх здобутків науки і техніки – освоєння космосу, проникнення у глибини генетики, будови речовин, філосовського осмислення понять часу і простору. Але і «космізм», і асоціативна «переускладненість» – далеко не голвне в їх творчості, головні поетичні заповіді шістдесятників – виступ проти інерції поетичної думки, закостенілості, ілюстративно-кон'юктурного віршоробства, віра в справедливість, у своє право і змогу утверджувати її, усвідомлення індивідуальної цінності кожної людини й невичерпних багатств народної душі. А ще – неприйняття фальші, демагогії, оказенювання людських стосунків і літератури.

Читать дальше...

Васи́ль Семе́нович Сту́с (6 січня 1938 с. Рахнівка Гайсинського району Вінницької області – 4 вересня 1985, концтабір біля с. Кучино, Пермської області) – український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху 1960-х.

Народився в селянській родині. 1939 батьки – Семен Дем'янович та Ірина Яківна – переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Ще через рік (1940) забрали туди своїх дітей.

Закінчивши середню школу зі срібною медаллю, Василь вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту м. Сталіно. Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці вчителював в селі Таужня Кіровоградскої області, після чого два роки служив в армії. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. 1959 опублікував свої перші вірші.

Читать дальше...

Ось дійшли руки трошки відібрати і фоток травневого Львова... Перепрошую у львів'ян, якщо щось не так обізвав =))) Ех, коли ж я цю красу побачу зннову?.. Коли я побачу знову місто, в трамваях якого не їздила Земфіра, інакше б не співала "странно, трамваи не ходят кругами, а только от края до края..." =))) Сам був здивований, коли сів біля вокзалу на трамвай і потім приїхав до нього ж о)0 Виявляється, сподівання Земфіри всеж не були марними: "Где-то ведь ходят по кругу трамваи, и мчат воробьиные стаи..." =))) Їздять, і не де-небудь, а у Львові - можливо, хтось із місцевих навіть підкаже, який це маршрут ;) І чи крутять Земфіри "винилы подростки" теж краще спитати у львів'ян. Я не чув, але відсутність музики Земфіри враження від Львова мені не спаплюжили. Тим більше, що Земфіра асоціюється в мене не зі Львовом, а із Запоріжжям, але це вже зовсім інша історія =Р

Открыть больше изображений

На початку ХХ ст. культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції ХIХ ст., а з іншого – йшов активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях:

•  збереження національно-культурних традицій (народницька теорія);
•  орієнтація на західноєвропейський процес в царині художньої культури ("європеїзація", "космополітизм", "модернізм").

Традиційні тенденції в царині літератури – романтизм і неореалізм поєднувалися з розвитком футуризму, символізму. Так, фахівці виділяють “нову школу” української прози (М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська). І.Франко писав, що представники цієї школи прагнули цілком “модерним” європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу. Такий напрям в українській літературі, як футуризм, насамперед пов'язаний з М.Семенком, який був одним з його головних теоретиків, фундатором першого літературного об'єднання футуристів.

На початку століття в українській літературі помітне місце займали письменники, творчість яких у роки радянської влади замовчувалася або спотворювалася. Серед них В.Винниченко – діяч Центральної Ради, прозаїк, драматург, твори якого характеризувалися різноплановою проблематикою (сільське і міське життя, зображення різних соціальних груп). Б.Летант ‑ поет, прозаїк, видавець творів Т.Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського в перекладах на польську і німецьку мови. Популярністю користувався В.Пачовський, тематика творів якого досить широка: любовна лірика, історичні події минулого. Над драматичною поемою "Золоті ворота", де підкреслювалася національна ідея, В.Пачовський працював декілька десятиріч. У драмі "Сонця руїни" описані події 1663-1687 рр., даються портрети П.Тетері, Ю.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Самойловича.

Отже, головним напруженням українського художнього процесу початку ХХ століття можна назвати зіткнення, з одного боку, прагнень національного самовизначення, з другого – модернізації культури, самозбереження на засадах національної окремішності та пошуку шляхів виходу у європейський культурний простір. Проте, якщо перше з них базувалося на розробленій ще в ХІХ столітті ідеології народництва, яка зберегла своє значення в Україні до теперішнього часу, то нова культурно-мистецька парадигма модернізму так остаточно і не утвердилася в ній, то актуалізуючись в періоди певної лібералізації культури, то відступаючи під натиском ідеології “окремого шляху”.
В цьому плані відома теза філософа Ю.Хабермаса – “модернізм – незавершений проект”, наче безпосередньо стосується України, яка на собі перевірила найрадикальніший суспільний проект століття, так до кінця і не залучившись при цьому до модерністичних художніх процесів.

Якраз найбільш значущою для українського мистецтва стала перша чверть ХХ століття, коли були сформульовані ті проблеми, художні спрямування та орієнтації, які значною мірою окреслили його своєрідність.

Серед них – тяжіння до традиційних, старих або автономних художніх структур, до активного продукування – з метою самозбереження – романтично-народницької ідеології, до засвоєння й закріплення дидактичних та етнографічних форм творчості, яке, з одного боку, підтримувало стійкий інтерес до реалістичного відтворення дійсності в дусі пізнього передвижництва, а з другого – ставало ідейним підґрунтям українського національного стилю мистецтва, що спирався на ретроспективну традицію візантизму, фольклору та проторенесансу.

Отже, нова течія – модернізм – була в Україні на початку ХХ ст. як своєрідна художня реакція на певне романтичне, реалістичне й натуралістичне відображення окремих життєвих колізій. Чітко визначеної межової хронології модернізм в українських літературі, театрі і драмі не має, але основне мистецьке навантаження робилося вже тоді на одиницю, а не на спільноту, масу, общину, народ, як було в попередні часи. Власне, увага цілком спрямовувалася на людину та її особисті проблеми, на індивідуальність у контексті загального соціального розвитку. Стосовно показу людини у взаємозв’язку історичних подій, то, як надзвичайно точно про це сказала Лариса Залеська-Онишкевич, тут “...переважає недовір’я до влади та ідеологій. Реальність змішана з ілюзією, хоч усе ж таки герої шукають свою правду, чи шлях до неї”. Усі ці мистецькі ознаки найбільше виявилися в українських п’єсах, де увага в ідейно-тематичному розгалуженні та й в сюжеті зосереджується найбільше на становищі особи в навколишньому середовищі, на її душевному стані в певній ситуаційній площині, на її рішеннях при виході з екстремальних чи дуже складних соціальних ситуацій.

Модернізм українських драматургів був якоюсь мірою відносним, поміркованим. Автори почасти відмовлялися від стереотипів, народницьких шаблонів, глухої тенденційності в подоланні естетичної глухоти, а найбільше – від форми мистецького мовлення і структурної будови творів. Критика й театрознавство початку ХХІ ст., спираючись на світові естетичні закони, розрізняють у цьому періоді кілька ознак, що вияскравлюють феномен українського модернізму.
Це, по-перше, значна увага до власне естетичних, художніх вартостей, а не тільки до суспільних потреб, рішуча вимога незаангажованості сценічного мистецтва, звільнення його від служіння позаестетичним потребам (партіям, ідеологічним установам), а відтак і ствердження права митця творити за законами краси й довершеності.

По-друге, тодішні молоді театральні сили рішуче висловили вимогу європеїзації української сцени (Л. Курбас, Б. Глаголін, М. Терещенко, Г. Хоткевич, І. Тобілевич, М. Старицька, Й. Стадник, І. Мар’яненко), орієнтації на нові тенденції в усьому світовому театральному процесі. Концепція про “елітарність”, або панськість, театру почала себе відживати, а тому ними більше наголошувалося на потребі всебічного розвитку і поширення нових художніх стилів, почасти заперечувався реалізм як єдиний метод, а з ним загалом позитивізм та раціоналізм як певні способи мистецького осягнення навколишнього світу та його сценічне відтворення.

М. Вороний, С. Єфремов, С. Петлюра, І. Стешенко, Г. Хоткевич, П. Карманський, І. Франко, М. Сумцов, С. Русова, Д. Дорошенко стверджували, що, оскільки український реалізм в мистецтві був здебільшого народницьким, тобто в основному розробляв сільську тематику, то антинародництво стало важливою засадою модерністів. На повну силу прозвучали заклики до оновлення та розвитку проблемно-ідейного діапазону літературних творів, якнайбільшого відходу від селянської тематики, від показу характерів тільки землеробів, а значить, і пропагування селянської мови. Пильна увага до різнобічного міського побуту, до життя інтелігенції, її мовної палітри означала переважно орієнтацію на культуру літературного мовлення. Однак і тема села не залишалася покинутою чи занедбаною, бо Україна й досі була аграрною державою у своїй основній частині.

Нарешті, на противагу реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права конкретної особистості, а не абстрактні інтереси неозначеної постаті чи громади, в жертву якій приносилися особисті поривання одиночок. І, насамкінець, дуже важливе застереження: модернізм як явище в Україні не означав житейської індиферентності або зневаги до розуму трудівника, його тривог і надій. Наскрізною дією в його основі проходить заклик іти в ногу з сучасністю, бути стійким, цілісним громадянином на своїй землі. П’єси таких авторів, як Леся Українка (“Бояриня”), Олександр Олесь (“Над Дніпром”), В. Пачовський (“Сонце Руїни”), М. Сагайдачний (“Тернистий шлях”), І. Савченко (“Самосуд”), овіяні новими думками та спостереженнями і дають право стверджувати, що в кожній з них розкрито трагізм особистості, але, як зазначив В. Кузьменко, з її “вірою у можливість раціонального пізнання й пояснення світу” Символом кожної п’єси виступає якась певна конкретна річ, на якій концентруються та зосереджуються інтереси всіх дійових осіб (навіть другорядних), а історизми, що передають колорит певної епохи, – це лише соціальні символи, поняття або натяки на їхні деталі. У переліку дійових осіб бачимо художників, поетів, інженерів, лікарів, полонених, повій, крадіїв, робітників, ремісників, учительство, баришників, селян, чиновників, купців, службовців, орендарів, наймитів тощо. Усе це було новим для мистецтва.

Показово, що в модерністській моделі продуктивним став антиномічний принцип. Своє обґрунтування він отримав в доктрині філософа Ф. Ніцше, який зафіксував центральну антиномію культури кінця XIX-го століття як опозицію раціонального та інтуїтивного.

Бачення світу в постійній боротьбі протилежностей характеризує художнє мислення М. Коцюбинського, В. Винниченка, В. Стефаника. Йдучи за цим універсальним законом буття, письменники на стильовому рівні моделюють життєві колізії та структури характерів в опозиціях культурного та природного, свідомого та несвідомого, реального та ірреального тощо за принципом контрасту. В різних формах, у більшій чи меншій мірі антиномічність задає поетику контрастів і антитези в неоромантичній, імпресіоністичній і неоміфологічній стильових тенденціях, поетику дисонансу в експресіонізмі.

Широта наукових відкриттів наприкінці XIX-го – початку XX-го ст. сприяла загальному посиленню ролі абстракцій та знаковості в культурі перехідної епохи. Ця переорієнтація структури свідомості особливо рельєфно проявилась в національних формах європейського символізму. Загальносвітові тенденції розвитку художніх форм детермінували появу значної кількості символістських творів і в українській літературі. В поезії ця лінія проходить від молодомузівців до М. Філянського та О. Олеся, через поетів “Української хати” (М. Шаповал, М. Вороний та інші). В прозі елементи символістської поетики характерні для Г. Хоткевича, М. Яцківа, І.Липи та інших. Процес символізації визначався схильністю української свідомості до синтезу релігійних та фольклорних образів, взаємодії біблійних архетипів та національних ритуальних елементів.

Оскільки модерністський текст є ізоморфним світу творчого суб’єкта, то його інтенційно-інтелектуальна спрямованість (включно із ментально-психологічним, емоційним та іншими чинниками) задає домінанти в індивідуальних і типологічних стильових моделях. В цілому український модернізм проявився як модель синтезу елітарної та народної культури. В цьому процесі відбився тривалий досвід їх інфільтрації. Особливий характер синтезу був обумовлений вкоріненістю національної еліти в свою народну культуру. Наприкінці XIX – початку XX-го століть національно-типологічні та індивідуальні стильові моделі модернізму визначилися специфічною інтеграцією цих його характерних складових. 

Наприкінці 50-х ‑ початку 60-х років XIX століття в Україні почала формуватися народницька ідеологія, що поширилась у середовищі освіченої молоді. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в селянському середовищі. Тому всі інші верстви суспільства, насамперед зденаціоналізовані прошарки, повинні повернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти, суспільного прогресу. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює товариства – так звані громади, головним завданням яких стало поширення освіти. Перша "Українська громада" виникла в Києві, очолена молодим істориком В.Антоновичем. До її складу входили відомі українські культурні та громадські діячі М.3ібер, М.Драгоманов, П.Житецький, Г.Т.Чубинський, М.Старицький, Т.Рильський, Ф.Вовк, І.Касіяненко, М.Лисенко, О.Кониський та інші. Перший прилюдний виступ Київської громади відбувся у 1862 р.

За прикладом київської подібні організації виникли в 60-х роках у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громади об'єднувала спільна національна українська ідея, яка розвивалась на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання його духовної культури, що робить гідний внесок до світової культурної спадщини. Громадівські організації створювали в Україні мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращі зразки народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, вивчали та пропагували історію й етнографію України, склали українсько-російський словник.

Культурно-освітня діяльність громад викликала глибоке занепокоєння урядових кіл царської Росії, оскільки видання книжок і викладання українською мовою в недільних школах означало зміцнення національних основ духовного життя в Україні. Російське самодержавство боялося не лише відокремлення української мови від російської, а й демократичних тенденцій, які поширювали громадівці. Почався відкритий наступ царизму на національні права українського народу. В 1862 р. недільні школи були закриті. Згодом царський уряд заборонив друкування науково-популярних і релігійних книжок українською мовою, що засвідчив циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва, виданий 1863 р. Переслідувань царизму зазнали й громадівські організації, які або самоліквідувались, або були заборонені.

У 70-х роках XIX ст. відбулося відродження громадівського руху в Україні. Члени громад розгорнули плідну роботу з вивчення економіки, історії, географії, фольклору, підготували та надрукували низку фундаментальних праць.

Провідна роль у цій різноманітній діяльності належала радикальним представникам демократично налаштованої інтелігенції (С.Подолинський, О.Терлецький, М.3ібер, М.Павлик, І.Франко, М.Драгоманов). У пошуках найреалістичнішого ідеалу соціальної та національної справедливості вони старанно студіювали вчення західноєвропейських мислителів, вивчали громадянські традиції у народному побуті та фольклорі.

У пробудженні національної самосвідомості українців важливе значення мали наукові публікації, що висвітлювали питання історії та етнографії України, фольклористику, мовознавство. Серед наукових видань на особливу увагу заслуговують історичні праці "История Малороссии" М.Маркевича у п'яти томах, дослідження М.Костомарова ("Богдан Хмельницький", "Руина", "Мазепа и мазеповцы"), П.Куліша ("Записки о Южной Руси", "Історія України від найдавніших часів"). У той період плідну наукову діяльність розгорнув професор Київського університету В.Антонович. Він очолював історичне товариство Нестора-літописця і був автором численних праць з історії, археології, етнографії.

В 1873 р. з ініціативи П.Чубинського (1839-1884 pp.) у Києві було відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, що стало першою легальною організацією в справах українознавства. Навколо товариства згуртувалась передова інтелігенція (М.Драгоманов, О.Кістяковський, М.Лисенко та ін.), яка розгорнула широку науково-пошукову роботу. Наполеглива фольклорно-етнографічна діяльність колективу вчених-професіоналів і аматорів увінчалась семитомною працею "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край" (СПб., 1782—1879 pp.), що вийшла за редакцією П.Чубинського. Праця не втратила цінності як важливе джерело вивчення духовної культури та побуту українців і в наш час. Одночасно П.Чубинський був і автором вірша "Ще не вмерла Україна", вперше опублікованого 1863 р; з нотами українського композитора М.Вербицького. Цей твір з проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. став українським національним гімном.

Текст вірша-гімна пройнятий ідеями українського національного відродження, визвольних змагань українського народу за "святеє діло", прославлення козацького минулого України. Патріотичні ідеї вірша-гімна викликали глибоке занепокоєння в правлячих колах Російської та Австро-Угорської імперій. Твір було заборонено друкувати і виконувати, однак це лише сприяло зростанню його популярності серед широких народних мас. Вірш-гімн став могутнім чинником утвердження національної свідомості в масах, становлення української нації. Аналогічну роль виконали музичні обробки поезій Т.Шевченка "Заповіт", І.Франка "Не пора", О.Духновича "Я русин был, есть и буду", які здійснили українські композитори М.Лисенко, М.Аркас і Д.Січинський. Патріотичні мотиви тісно перепліталися з гуманістичними ідеями у "Молитві за Україну" М.Лисенка – "Боже великий, єдиний, нам Україну храни", яка утверджувала ідеали волі, любові до рідного краю.

Цементуючою основою єдності української національної культури, що відроджувалась у XIX ст., об'єктивно виступала українська літературна мова. Важливим чинником її розвитку стали численні наукові та мовознавчі праці, навчальні посібники з історії, граматики української мови, авторами яких були О.Потебня, П.Житецький, А.Кримський.

Плакат часів Другої Світової... Поділена, поділена країна, і виходу, здається, немає... Зранку був свідком дикої ярості людей щодо надання героя Шухевичу, "фашисту та бандиту"... А для когось він - герой і вірний син України...

От, нарешті, ійшли руки до частки травневих матеріалів. Розпочати вирішив із Паланку, бо по Мукачевому вже був матеріал, і треба вже закінчити з цим містом =)

Отже, коротенько про замок, де мені пощастило побувати 20 травня...

Замок розташований на горі вулканічного походження висотою 68 м і займає площу 13 930 кв.м. Точної дати заснування замку немає, але в документах, які датуються XI століттям, він уже згадується.

Протягом ХV-ХVІ століть замок знаходився в руках багатьох володарів, які проводять його розбудову і укріплення. В цей час в оборонній системі замку було 14 веж, а у верхній частині знаходився великий палац. В 1633 р. Мукачівській замок придбав Трансільванський князь Дєрдь І Ракоці з правом успадкування. Князі династії Ракоці перетворили замок в столицю свого князівства і володіли ним до 1711 року.

З 1685 по 1688 р. замок пережив одну з найбільших облог, яку здійснили війська Австрійського імператора. Керувала обороною замку вдова князя Ференца І Ракоці Ілона Зріні. Після захоплення замку австрійці його реконструювали, що зробило його найсильнішою фортецею на сході Австрійської імперії.

З 1703 по 1711 р. замок стає оплотом національно-визвольної війни угорського та всіх інших народів, що населяли Закарпаття, проти австрійського гніту. Після поразки визвольної війни замок поступово втрачає своє стратегічне значення. В 1782 р. тут відкривається політична в'язниця Австрій-ської монархії, в якій на протязі більше ніж 100 років перебувало понад 20 тисяч в'язнів. В липні 1847 р. замок-в'язницю відвідав видатний угорський поет Шандор Петефі. В 1896 р. в'язниця в замку була ліквідована. Замок поступово прихо-див в занепад та руйнувався.

В період Чехословацької республіки /1919-1938 pp./ в замку були розташовані військові частини. Під час Другої світової війни замок займають угорські війська. Після визволення в 1944 р. та возз'єднання Закарпаття з Радянською Україною в замку знаходилось профтехучилище.

Нині в Мукачівському замку розміщений історичний музей.

Лінки до детальніших ресурсів про Замок Паланок:

• Мукачівський сайт замка
• Ще один мукачівський ресур про замок, здається, офіційний.
• Сторінка про замок Паланок на ресурсі УкраїнаІнкогніта. Доречі, сам цей ресурс вартий окремого висвітлення...
• Україномовна стаття про Паланок в Вікіпедії.

Открыть больше изображений

Випадково натрапив у Вікіпедії на цікавий малюнок, який відображає "використання української мови згідно з переписом населення 2001 року" по регіонах. Не зовсім зрозуміло, що мається на увазі під "використанням", але я припускаю, що це є відображення статистики, скільки людей вважають українську мову рідною, адже саме таке питання, наскільки я памятаю, було в переписі населення.

Отже, що ми маємо, якщо глянути більш глибоко, аніж ділення України "на 3 сорти", запропоноване нам командою Януковича в телевіхзійній рекламі під час президентських виборів 2004 року?

1. З Севастополем та Кримом все зрозуміло - в силу історичних причин носіїв Української мови там обмаль, менше ніж будь-де по Україні.

2. Запорізька область - фіфті-фіфті, дуже цікаво =)))

3. Харківська область - нанабагато, але україномовне населення переважає, я радий до безтями =)))

4. Доволі високий процент україномовних в Донецькій (чверть) та Луганській (третина) областях. Де їх в Донецьку стільки взялося - не маю жодної думки, а от щодо Луганська - не здивований, адже майже половина області - то Слобожанщина, етнічно українські землі, на відміну від тих же Донбасу чи Криму...

Вочевидь, треба розуміти, що українська мова на Волині чи Галичині відрізняється від української на Полтавщині, а на Слобожанщині, мабуть, не менше половини носїїв розмовляють суржиком, але все одно статистика приємна, хоч, звичайно, потрібно ще її покращувати =)))

Доречі, хотілося б спитати в пана Табачника, де він тут бачить, що українська мова не потрібна і "цікава лише вузькому прошарку ураїнської інтелігенції"??? о)0 Дивлячись на цю мапу (лише в чотирьох регіонах та Севастополі україномовні в меншості!!!) легко дійти висновку, що друга державна мова потрібна хіба шо політикам, як хочуть підняти свій рейтинг за рахунок підтримки відживших маргіналалів, які або вперто не хочуть, або просто розумово не здатні сприймати українську мову. Але чи на них треба орієнтуватися у розвитку країни?..

Позавчора я опублікував найкращі, на мій погляд, фотографії, які я зняв у Полтаві. Людям нібито було цікаво, тому, як-то кажуть, "по просьбам трудящіхся", викладую менш вдалі (знов-таки, ІМХО) фотки... Ну, головне, що вони дадуть додаткове уявлення про це пречудове місто тим, кому не пощастило там бувати...

Читать дальше...

Открыть больше изображений

Вирішив минулого тижня махнути в Полтаву, давненько я там не був... З 2003 року... "Столичним експресом" до Полтави з Харкова - 2 години і 45 гривень, звичайним потягом - 15-20 гривень і 3,5 - 4 години... Але поїздка сюди варта і грошей, і часу...

Читать дальше...

Открыть больше изображений

Tъ llegaste a mi vida como una luz,
Sanando las heridas de mi corazуn
Y haciйndome sentir
Vivo otra vez...

This post and these photos are dedicated to my Guardian Angel ;)

Only at deep night, alone, I open the small door in my heart, where I keep the memory of you, and dare to confess to my own - what a wonderful piece of luck it was that I have met thee...

Bad things are happen, but it's the way the Universe works. You wait just a little while, the wheel turns, and everything changes. May be, thou would like the other phrase - «God works in mysterious ways». Let it be so =) Take care of thyself, and the Lord will care of thee ;)

Читать дальше...

Открыть больше изображений

В продовження теми зоопарку. От вирішив ще викласти фоти з акваріуму, особливо враховуючи резонанс, що визвала рибина з першої фотографії =))) Звичайно, ці фоти погірше, ніж тварин із суходолу, бо тут фотографувати значно складніше - в акваріумі темно, з-за скла ллє яскраве світло, а риби постійно гасають, наче скажені...

Открыть больше изображений

Мука́чеве - мiсто обласного значення в Закарпатській області. Населення  - близько 80 тисяч.

За однією з легенд, назва міста походить від слова "мука" (на річці Латориці колись був водяний млин, де робили борошно та торгували ним), а за іншою - від слова "мука" (багато людей намучилося під час будови мукачівського замку).

На території Мукачева знайдено слов'янські поселення VI—IX сторіч, але офіціно вперше Мукачеве згадується в угорській хроніці 896 року. Магдебурзьке право було надано Мукачевому 1446 року. В 1648—1649 роках в Мукачеві гостювали посли Богдана Хмельницького, які вели перемовини із місцевими князями щодо спільних дій проти Польщі.

Цікавий факт: після падіння Бастилії, Мукачевський замок (так званий Паланок) деякий час був загальноєвропейською "політичною буцигарнею", до якої звозили багатьох ревлюціонерів, зокрема, в цій тюрмі був національний герой Греції Александр Іпсіланті. Але під час Угорської революції  1848—1849 років місцеві жителі, що підтримали її, захопили замок і випустили всіх в'язнів.

За час свого існування Мукачеве входило до складу Угорщини, Галицько-Волинського князівства, Трансільванії, Австрії, Австро-Угорщини, Чехословаччини, Радянського Союзу, тепер воно у складі незалежної Української держави і є другим за величиною містом Закарпатської області (після Ужгорода).

Нажаль, в Україні Мукачеве найбільш відоме через скандальні вибори міського голови 18 квітня 2004 року між представниками "Нашої України" Віктором Балогою та СДПУ(о) Ернстом Нусером.

Цього року (20 травня) мені пощастило побувати в цьому затишному місті, хоч і не надовго...

Звичайно, головна пам'ятка міста - замок Паланок, але то зовсім інша розмова =))) Можливо, колись руки в мене дійдуть трошки розповісти і про нього і викласти пару фоток...

Без замку Мукачеве не було б Мукачевим, але залишалось би затишним та красивим містом. Старовинні вузенькі вулички, викладені камінням, пішохідні в центрі... Будинок ратуші блідо-зеленого кольору з маленькими баштами, пам'ятник Кирилу та Мефодію, лавочки під деревами, спокусливі запахи, що вириваються із розчинених дверей численних кафешок, незвичайні говіри... Це - Мукачеве...

Открыть больше изображений

Майже рівно через 7 років я відвідав зоопарк в своєму місті о_0 Він значно змінився, в кращу сторону...

Нарешті мені вдалося побачити гіпопотама, бо ні 7 років тому в Харкові, ні 3 роки тому в Києві я його небачив - ледача тварюка або спить у вольєрі, або ховається під водою в басейні. Цього разу бегемот заморився і вирішив поспати, і це було його помилкою, адже я його зафотав =))) Оскільки спав він біля самої огорожі, то всі вважали за необхідне потикати пальцем в його шкіру. Мабуть, товста, бо він не звертав на це ніякої уваги =)))

Знаходиться зоопарк в самому центрі міста (привіт меру Києва, який має намір винести київський зоопарк за межі міста, а поки що діючий зоопарк забудувати), поряд з площею Свободи, між Національним Університетом ім. Каразіна та парком Шевчена. Зоопарк працює без вихідних з 8 години весь світовий день, влітку - до 20 години.

Ціна квитків:

дітям до 5 років - безкоштовно

дітям від 5 до 13 років - 5 грн

дорослим та дітям, старшим 13 років - 10 грн.

Открыть больше изображений

Болельщики «Ливорно» забросали разгневанными письмами официальный сайт бывшего капитана команды Кристиано Лукарелли, перешедшего в «Шахтер».

«Ты мог играть в серии А за родной клуб, быть любим болельщиками, ежедневно видеть своих друзей, но ты выбрал жизнь в холодной Украине», – говорится в одном из писем.

«Твое имя на моей футболке «Ливорно». Я не знаю, кто теперь выглядит глупее – ты в морозной Украине, или я», – цитирует еще один комментарий фаната «Ливорно» Channel4.

От мені цікаво, скільки ще Україна, слідом за Росією, буде асоціюватися в іноземців зі снігом, ведмедями та горілкою? =((( А як же козаки, Шевченко та Кличко, Чорнобиль, на худий кінець??? =(

Передає УНІАН. Я пацталом. Всі орієнтири втрачено.

Краснодонський міськсуд Луганської області залишив без розгляду іскове подання проходчика шахти ім. Баракова Михайла Мікеріна до управління Пенсійного Фонду України міста Краснодона про взискання ненарахованої пенсії в сумі 7270 гривень 10 копійок.

Як зазначається в постанові суду, заяву було подано без дотримання правил, які прописані ч.3,106 ст.15 Громадсько-процесуального кодексу України, згідно з якими судові документи необхідно оформлювати державною мовою. Аби суд міг розглянути скаргу, Михайлу Мікеріну пропонується виправити недоліки до 2 липня 2007 року.

В той же час позивач відзначив, що не має жодної думки, як виправити вказані недоліки, оскільки тект позову викладено українською мовою, яка і є державною.