Читать дальше...

До часів Київської Русі належать невеликі рукописні словники («О именЂхъ и глемыхъ жидовьскымь азыкъмь», «РЂчь жидовьскаго азыка, преложена на роускоую» та інші), у яких тлумачаться переважно біблійські особові імена й топоніми, окремі старослов’янські слова («Тълкъ о неразоумны(х) словесе(х) псалтырных»), розкривається символ, або алегоричний зміст деяких слів у Псалтирі («Тълкованиіє неоудобь познаваємомь въ писаныхъ рЂчемь»), де перекладено малозрозумілі старослов’янам лексеми. На Русі перекладали також греко-візантійські тлумачення власних назв. Активно розвивається в Україні глосографія впродовж XIV – XVII століть. Перший церковнослов’янський український словник невідомого автора «Лексисъ съ толкованіємъ словенскихъ словъ просто» (не раніше 50-х pp. XVI ст., залишився в рукописі) складено із загально церковнослов’янських слів, небагатьох антропонімів і топонімів, налічує 896 вокабул (при 127 словах немає перекладів). У словнику зібрано глоси з різних джерел, використано й попередні лексикографічні праці. Вокабули розміщено за алфавітом, імена введено у формі називного відмінка однини, дієслова – в першій особі однини теперишнього часу. Багато слів подано не в вихідних формах. Матеріали «Лексиса...» згодом використали Лаврентій Зизаній та Памво Беринда.

Читать дальше...