Тема, якої торкається Арто Паасилінна у своїй книзі, стара, наче саме людство – це конфлікт особистості та суспільства. Але посаджена на специфічний ґрунт фінської півночі, ця тема заграє новими фарбами та своєрідними візерунками.

Якось у віддалену північну область Фінляндії приходить чужинець із таємничим минулим на ім'я Ґуннар Ґуттунен і купляє старий розбитий млин, що не працює з часів радянсько-фінської війни 1939 року. Новий хазяїн – розумна і працьовита людина, він швидко дає ладу понівеченій техніці і запускає млин до роботи, чим робить неабияку послугу місцевим селянам, які до того мали возити зерно на помел у сусідні райони. Крім того, прибулець має дивне вміння – він здатен дуже правдиво зображувати поведінку тварин та птахів, і місцева дітвора дуже радіє з того, проводячи чимало часу біля млина. Поступово Ґуттунен приживається на новому місці, планує встановити верстат для обробки деревини і за порадою Сельми, керівника місцевого клубу овочеводів, в яку закохується, починає розводити городину.

Мабуть, так і зажив би Ґуннар Ґуттунен на млині щасливим і заможним життям, якби не його схильність до депресії, під час якої він виє по ночах, наче вовк, породжуючи ланцюгову реакцію собачого вою в селі, що не дозволяє місцевим жителям заплющити очей. Селяни починають обходити млин Ґуттунена стороною, а згодом вимагають, аби мірошника запроторили до божевільні. Місцевий жандарм, який із симпатією та розумінням ставиться до Ґуннара, намагається уникнути різких дій, але попереджає, що той має приборкати свою звичку, бо скоро людям увірветься терпець.

Читать дальше...

Зміна програми шкільного курсу зі світової літератури – наразі одне з найгарячіших питань освіти (зрозуміло, після славнозвісних випускних тестувань). Маю визнати, що, на відміну від більшості подій, які останнім часом діються в нашій державі, до змін у цьому питанні я ставлюся дуже схвально.

Коли дерева були ще великими, а автор цих строк – маленьким (і ходив до школи), то існував здоровенний курс російської літератури, який займав не тільки чи не більше часу аніж українська та світова літератури разом узяті, але й знайомив школярів із купою непотрібних (на мою думку) речей. Так, я осилив перші два тома «Війни та миру», але потім одразу перейшов до четвертого. «Анну Карєніну» я закрив на другій сторінці. «Злочин та кару» я прочитав від початку до кінця, але «Братів Карамазових» навіть не відкривав. Ряд можна продовжувати і далі... Навпаки, прочитавши «Старого та море», я взявся за повне зібрання Гемінгвея, який, окрім названого твору, до програми, по суті, і не входив...

Читать дальше...