Олег Ольжич (О. Кандиба) (1907–1944) – поет, археолог, політичний діяч. Народився 1907 р. у Житомирі в сім'ї поета Олександра Олеся (Кандиби). Дитинство пройшло у Пущі-Водиці біля Києва.

У 1923 р. переїздить у Берлін. 1928–1929 рр. навчався в Кардовому університеті в Празі, після чого отримав докторат з філософії. Був асистентом Українського Вільного Університету у Празі. Працював археологом у чеському Національному музеї, перебував на розкопках у різних країнах. 1938 р. читав лекції зі слов'янської археології в Гарвардському університеті та ініціював створення українського наукового інституту в США. Як активний учасник ОУН-М (полковника Мельника) брав участь у політичному русі Закарпаття, де був заарештований угорською поліцією. За вказівкою Проводу ОУН керував націоналістичним підпіллям на Східних теренах України.

У травні 1944 р. був арештований нацистами і вивезений у концтабір Заксенгаузен, де був закатований.

Його перу належать поетичні збірки «Рінь» (1935), «Вежі» (1940), «Піддзамча» (1946, видана посмертно), а також низка ґрунтовних досліджень із археології, надрукованих українською, чеською, німецькою та англійською мовами.
Збірки творів Олега Ольжича відмінні як за змістом, так і за формою. Першій та останній властива витонченість поетичного стилю, інтелектуальна напруга, в якій вчувається почерк ученого. Проте вірші живилися чистим ліричним джерелом, в них немає сухого сцієнтизму. Друга – пронизана імпресеоністичним спалахом почуттів, позначена яскравою тенденційністю політичногшо гасла. Водночас, три книжки мають спільну рису: посилену істореософічність, де минуле і сучасне витворюють складну і нерозривну проблему. Фах археолога чи не найбільше виявився у збірці «Рінь», історія тут постала як жорстоке самоствердження чи фатальна розірваність, і лише зрідка спалахувала тональність естетизованого первісного гомеостазу.

Багата на драматургію думки й почуття, лірика Ольжича ощадна в художніх засобах, тяжіє до класично випрозореної форми. За аскетичною афористичністю строф лірики Ольжича постає напружена думка борця, що простує над прірвою екзистенційності до великої мети. Все це на повен голос пролунало у «Вежах», де замість заглиблень в історію відчувається гаряче дихання сучасності, риторичні формули-гасла відтворюють атмосферу тривоги і готовності до боротьби.

Помітне місце у збірці посідала поема-хроніка «Городок. 1932», де йшлося про суворе життя українських підпільників. Друга частина «Веж» складає цикл «Незнаному воякові» – своєрідна естетизована політична програма українського підпілля тих літ. Виступаючи з прямим осудом безперспективної інертності українства, Ольжич закликає не примирятися з принизливим животінням раба.

«Підзамчя» – посмертна робота Олега Ольжича, хоча він підготував її ще 1940 року. Вона синтезувала творчі пошуки поета часів «Ріні» та «Веж», засвідчила високу культуру його художнього мислення, схильність о філософських узагальнень духовної дійсності, її драматичних колізій. Поета завжди цікавили горді й нескорені постаті («Муки св. Катерини», «Пророк»). Його лірика – це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до виборення права бути органічним складником генетичної пам'яті народу.

Олена Теліга (1907–1942) – поет, публіцист, політичний діяч. Народилася в 1907 р. в Петербурзі в сім'ї професора політехніки І.Шовгенова. В часи національно-визвольних змагань 1917–1921рр. разом з батьками мешкала в Києві, а з 1923 р. – у Чехословаччині. 1924 р. закінчила матеріальні курси, у 1925 р. вступила на історико-філологічний факультет Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі. Стає активною учасницею літературно-мистецького життя, знайомиться з Є.Маланюком, Л. Мосендзом та ін. поетами-пражанами. Одружується з кубанським козаком М. Телігом і переїздить до Варшави (1929–1939). Працює учителем, манекенщицею.

З 1932 р. співпрацює з «Вісником» Д. Донцова. З початком другої світової війни мешкає в Кракові, працює в Культурній Референтурі Проводу ОУН. У вересні 1941 р. разом з похідними групами ОУН перебирається в Рівне, а 22 жовтня – у Київ, де починає редагувати літературний часопис «Літаври».

У лютому 1942 р. її арештовує гестапо і невдовзі разом із її чоловіком, журналістом Іваном Рогачем та поетом Іваном Ірлявським розстрілює в Бабиному Яру.

Посмертно вийшли книги «Душа на сторожі» (1946), «Прапори духа» (1947), «Полум'яні межі» (1977), а також загальне видання «О. Теліга. Збірник» (1977).

В елегантно-карбованих іршах Олени Теліги, небезпідставно названих критикою «приватними листами світові», вималоьовується яскравий образ волоьової людини, відданої ідеям національного відродження України, життєлюба, морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. Власне, у цьому і полягав сенс життя нескореної поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами. Може, тоді й збулося її касандрівське передбачення:

Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.

Олена Теліга розвивала кращі традиції української літератури, передовсім Лесі Українки, що не раз зазначала емігрантська критика. Як поетеса, як прихильник суворих ритмів, вона ніколи не втрачала жіночих інтонацій. Роль жінки у суспільстві, в житті нації – одна з головних тем лірики Олени Теліги. Це не квола істота, не рабиня, це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості – вольової, цілісної, внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба, який свідомо йде назустріч небезпекам в імя високих ідеалів:

Коли ж зійду на каменистий верх
Крізь темні води й полум'яні межі –
Нехай життя хитнеться й відпливе,
Мов корабель у заграві пожежі.

Євген Маланюк (1897–1968) – видатний поет української еміграції, культуролог, літературний критик. Народився 1897 р. у Ново-Архангельському на Херсонщині, у родині українського активіста-просвітянина. У Єлисаветграді закінчив реальну школу (навчався разом із Юрієм Яновським), був студентом Петербурзького політехнічного інституту. В роки першої світової війни служив офіцером у царській армії, закінчив Київську військову школу. В період УНР (1917–1921) стає старшиною петлюрівської армії.

Після падіння української держави перебував у таборі інтернованих у Каліші, де в 1922–1923 рр. разом із М. Селегієм видавав щомісячник «Веселка». У 1923 р. переїздить до Чехословаччини. У цьому ж році у м.Подєбради закінчив Українську господарську академію і працює інженером на роботах у Варшаві й Празі. Активно друкується в галицькій та еміграційній періодиці, зокрема, в «Літературно-науковому віснику», «Віснику», часописі «Ми» тощо. У Варшаві й Празі знайомиться і зближається з ідеологом українського інтегрального націоналізму Дмитром Донцовим, письменником та історіософом Юрієм Липою, поетами Юрієм Кленом, Олексою Стефановичем та іншими і стає найбільш одіозною постаттю в культурному житті української еміграції. Після другої світової війни входить до МУРу (Мистецький Український Рух) і деякий час мешкає у Німеччині, викладає математику в Українській гімназії в м. Реґенсбурґ. Наприкінці 40-х переїздить до США і мешкає в Нью-Йорку. Помер 1968 р. і похований в «українському пантеоні» у Баунд Бруку.

Його перу належать 10 поетичних збірок – «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939), «Влада» (1951), «П'ята симфонія» (1954), «Остання весна» (1954), «Серпень» (1959), «Перстень і посох» (1972, видана після смерті), а також «Книга спостережень» у 2-х томах, що містить літературознавчі, культурологічні, літературно-критичні та публіцистичні статті та есе, котрі друкувалися в еміграційних часописах. Творча спадщина Є. Маланюка в повному обсязі поки не видана.
У світоглядному плані поезія і проза (есеїстика) Маланюка становлять одне ціле. Найголовнішою, стрижнеевою була ідея української державності, яка становила енергетичне джерело творчості Є.Маланюка. Від перших сторінок табірного калуського альманаху «Озимина», що починався циклом «Держава Жовтня» і до останнього вірша «Ностальгії», посмертної книжки «Перстень і посох», де нездійсненна мрія постає в образі понтійської Навсікаї, не вгасає «державницький мотив» поезії Маланюка. Та її досить умовно можгна поділити на два основні періоди: поезія міжвоєнного часу, підсумована збіркою вибраного (1943), і доробок, написаний після другої світової війни.

У найзагальніших рисах першому періоду притаманний войовничий «державницький» характер, наближення й викликання апокаліптичних візій, в яких має очиститися й воскреснути Україна.

Другий період, що увібрав розмах і наслідки нечуваної світової бойні, посиливши трагедійність світопочування поета, скерував його творчість від зумісне позбавленого ліризму «державного» поетичного будівництва до проблем особистості, захопленої виром історії. З ідеї державності поставала ієрархічність світобудови в світоглядній концепції Маланюка. На вершині ієрархії – Бог, вища справедливість, вищий суддя; поет – ланка між Богом і землею, Україною, творець вертикального виміру степової, площинної Батьківщини, натхненник її нової державної історії:

Шматками розпадається морок,
І ти, – нащадче мій, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей зір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос,
І стилосом бував стилет.

Істризм поезії Малакнюка тісно пов'язаний з георграфізмом. Поет відтворює географію України умовно від Синюхи до Дніпра, тобто від своєї алої батьківщини до великої. Географія України явлена в ній повністю, окреслена державним зором поета; людина вписана в географію, «виліплена» нею. Звідси ж – наскрізна тема історично-географічного «прокляття степом», яке спричинює зворотне поетове прокляття, адресоване степовій зоні й бездержавницькому типу людини, витвореному нею. Поезія намагається зняти це одвічне «прокляття» степом, адже вона – звернена до Бога, вона здатна рушити й творити гори:

Стомившись бути полем бою, полем,
Що байдуже приймає щедру кров,
Коритися сей нарід був здоров,
Молив віки, як ми теперь ось молим.
А він все пухне, той всесвітній Голем –
Мертвечино матерії, маро!
Та вдарить день і загуде Дніпро
Й хрестом своїм ми ідола розколем.

Позиція Євгена Маланюка – це позиція вільної у своєму виборі особистості, яка не прислуговує ніяким партійним доктринам. У пролі його зору були і європейські модерністи від Джойса до Ануя, і літературний процес в Україні від Тичини до Костенко, і чехи, і поляки, і росіяни, і музика, і малярство, і театр. Об'ємна есеїстика поета засвідчує це. Два томи «Книги спостережень» увібрали незмірно ширше коло питань, ніж суто літературне.

До так званої «празької школи» входили Ю.Дараган, Є.Маланюк, О.Ольжич, Л.Мосендз, О.Теліга, Н.Лівицька-Холодна, О.Лятуринська, О.Стефанович та інші. Це поєднання письменників і поетів вважати літературною організацією можна лише умовно, адже воно не мало ні статуту, ні членства, ні структури, як, скажімо, «Гарт» чи ВАПЛІТЕ. Чимало представників організації жило не тільки в Празі, а й у Варшаві, Львові та інших містах Європи.

Основу «празької школи» складали вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України, змагань 1917–1921 pp., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об'єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури. У травні 1922 р. гурток таборових письменників (Ю. Дараган, М. Селегій та ін.) провів організаційні збори і разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок» прийняв програму журналу «Веселка» (1922–1923). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразно окреслювалися постаті Ю. Дарагана та Є. Маланюка.

Після того як Польща почала надто неприязно ставитися до українців, більша їх частина подалася до Чехословаччини. Адже тут, у Празі, діяли Український вільний університет при Карловім університеті, Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, у Подебрадах – Українська господарська академія та ін. У цих закладах навчалися Є. Маланюк, Н.Лівицька-Холодна, Ю. Дараган, О. Теліга, О. Ольжич, О. Лятуринська та ін. Це були українські письменники-емігранти або діти колишніх емігрантів, які сприйняли поразку національної революції 1917 р. як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (О. Олесь, М.Вороний, В. Самійленко та ін.). Вони формувалися на межі українського та європейського світів, тобто під впливом західної культури та стимульованої ними історичної пам'яті рідного народу. На підставі цього й виникла їхня історіософічна (тобто, позначена мудрістю історії) лірика.

До того ж «пражани» зазнавали впливу Д. Донцова, ідеолога українського націоналізму, який надавав їм змогу друкуватися на сторінках свого журналу «Літературно-науковий вісник» (1922–1933), а з 1933р. – «Вісник». Вони поділяли його намагання сформувати новий тип українця з чіткими націо- та державотворчими настановами, з волею до життя на противагу традиційним, розслаблено-чуттєвим типам національного характеру (надмірна емоційність, ліризм, сентиментальність тощо). Одначе «пражани» (активну роль у протистоянні поглядам Д. Донцова зіграв Є.Маланюк) не поділяли його силового поєднання романтизму і догматизму, високого ідеалу і «творчого насильства» меншості над більшістю, що нагадувало більшовицький, а згодом – нацистський стилі. До того ж Донцов вважав, що письменницька функція – виховувати свою націю, а Маланюк виступав проти приниження ролі митця, мислення якого відбувається «на його власній, єдиному йому відомій мові», до рівня виконавця службової повинності. Обстоюючи тезу «мистецтво – вічний абсолют, які б напрямки не були, тому всі закони над мистецтвом безсилі», Є. Маланюк водночас бачив реальний стан українського письменства: у поневолених націй і поети «завжди носять на собі тавро невільництва».

У його статті «Думки про мистецтво» не лише визнавався цей трагічний факт, а й накреслювався вихід із фатальної ситуації: «Тільки вільний, здоровий розвиток нації в Самостійній Державі є передумовою вільної й здорової поезії». Погляди Є. Маланюка лягли в основу естетичної концепції «празької школи». У ній не знімалися, навпаки – підкреслювалися питання відповідальності письменника за долю нації, література визнавалась як рівновелика і непідлегла іншим сферам духовного життя (політика, релігія, педагогіка і т. ін.).

«Пражани» витворили довкола себе потужні силові поля «аристократизму духу», стали осередком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, дисциплінував її, ввів у тверді береги перспективної форми, надав українському рухові чіткого спрямування. Яскравим документом такої якісної зміни в культурі та літературі була їхня історіософічна лірика.

Історія в поезії пражан набуває обрисів глибокого переосмислення і, власне, перестає бути історією як об'єктивною реальністю, минулим із чіткими просторово-часовими обрисами. Подібне ставлення до історії позначають як історіософізм, або ж, метаісторія. Історіософізм як особливий тип філософського, культурологічного, художнього мислення має давнє походження, і в цьому сенсі поети «Празької школи» є продовжувачами унікальної інтелектуальної традиції. Перші спроби історіософського осмислення реальності були помітні ще в античності (Тіт Лукрецій Кар, Тацит). «Друге дихання» історіософізм набуває за доби романтизму та німецького ідеалізму. У філософських розробках Гердера, Фіхте, Гегеля значення історичного набуває концептуального значення. Ще в руках романтиків, як пише історик філософії Віндельбанд, «історичне дослідження перестало бути зібранням курйозів, і саме через те, що вони підвели під нього філософський масштаб загального розвитку».

Будь-яке ж осмислення історії як універсальної схеми поступу чи становлення тих чи інших соціокультурних, етно-національних тощо феноменів передбачає, в першу чергу, визначення її суб'єкта. Історіософська чи метаісторична поетика творчості пражан уреальнює ті ціннісно-смислові засади, які пов'язані з героїзмом, патріотизмом та національною традицією. Оскільки нація, за пражанами, проголошується основною «персоною» історії, зрозуміло, що остання прочитується чи художньо реконструюється ними в площині національного буття як єдиного реального простору існування.

Поезія «Празької школи» мала широкий резонанс на еміграції, а з початком демократичних віянь в Україні – отримала численних шанувальників на Батьківщині. Поза сумнівом, представники цього літературного феномену гідно поповнили ряд української літературної класики, і не лише як послідовники національної традиції – традиції українського героїчного епосу, козацького фольклору, творчості Шевченка, Франка, Лесі Українки, мілітарних пісень Українських Січових Стрільців, а й як останні поети-воїни – прадавня, особлива каста людей, для яких боротьба була поетичним натхненням, а поезія – митями справжності на полі честі. Також поети-пражани заклали особливий тип художньої мови в XX столітті (історична, археологічна, релігійна, міфологічна, мілітарна лексика), що залишила глибокий слід в українській поезії і своїми можливостями збагачувала й збагачує наступні літературні покоління. В контексті ідейно-естетичних, філософських, стильових шукань української літератури XX століття, пражани залишилися самобутніми й органічними в рідній культурі та перед сприйманням тих чи інших інновацій, а ті експерименти, котрі були їм властиві, лише поповнили невичерпальні можливості українського художнього слова.