Тема, якої торкається Арто Паасилінна у своїй книзі, стара, наче саме людство – це конфлікт особистості та суспільства. Але посаджена на специфічний ґрунт фінської півночі, ця тема заграє новими фарбами та своєрідними візерунками.

Якось у віддалену північну область Фінляндії приходить чужинець із таємничим минулим на ім'я Ґуннар Ґуттунен і купляє старий розбитий млин, що не працює з часів радянсько-фінської війни 1939 року. Новий хазяїн – розумна і працьовита людина, він швидко дає ладу понівеченій техніці і запускає млин до роботи, чим робить неабияку послугу місцевим селянам, які до того мали возити зерно на помел у сусідні райони. Крім того, прибулець має дивне вміння – він здатен дуже правдиво зображувати поведінку тварин та птахів, і місцева дітвора дуже радіє з того, проводячи чимало часу біля млина. Поступово Ґуттунен приживається на новому місці, планує встановити верстат для обробки деревини і за порадою Сельми, керівника місцевого клубу овочеводів, в яку закохується, починає розводити городину.

Мабуть, так і зажив би Ґуннар Ґуттунен на млині щасливим і заможним життям, якби не його схильність до депресії, під час якої він виє по ночах, наче вовк, породжуючи ланцюгову реакцію собачого вою в селі, що не дозволяє місцевим жителям заплющити очей. Селяни починають обходити млин Ґуттунена стороною, а згодом вимагають, аби мірошника запроторили до божевільні. Місцевий жандарм, який із симпатією та розумінням ставиться до Ґуннара, намагається уникнути різких дій, але попереджає, що той має приборкати свою звичку, бо скоро людям увірветься терпець.

Читать дальше...

Зміна програми шкільного курсу зі світової літератури – наразі одне з найгарячіших питань освіти (зрозуміло, після славнозвісних випускних тестувань). Маю визнати, що, на відміну від більшості подій, які останнім часом діються в нашій державі, до змін у цьому питанні я ставлюся дуже схвально.

Коли дерева були ще великими, а автор цих строк – маленьким (і ходив до школи), то існував здоровенний курс російської літератури, який займав не тільки чи не більше часу аніж українська та світова літератури разом узяті, але й знайомив школярів із купою непотрібних (на мою думку) речей. Так, я осилив перші два тома «Війни та миру», але потім одразу перейшов до четвертого. «Анну Карєніну» я закрив на другій сторінці. «Злочин та кару» я прочитав від початку до кінця, але «Братів Карамазових» навіть не відкривав. Ряд можна продовжувати і далі... Навпаки, прочитавши «Старого та море», я взявся за повне зібрання Гемінгвея, який, окрім названого твору, до програми, по суті, і не входив...

Читать дальше...

Оскар Вайлд - один з трьох моїх найулюбленіших письменників, разом із Ґабріелем Ґарсія Маркесом та Сомерсетом Моемом. Про творчість та трагічне життя цього талановитого письменника, поета, літературознавця (список можна продовжувати ще довго) говорити-непереговорити... Найбільше відомий він, мабуть, через свої надзвичайні парадокси на кшалт "дайте мені зайве, і я зможу прожити без необхідного", не менше - через свою повість "Портрет Доріана Грея". Хтось, можливо, ще пригадає його "Кентерберійського привида" або "Літературні казки"... Саме з останніх, із "Відданого друга" та "Щасливого принца" в оригіналі почалось моє знайомство із творчістю Вайлда в школі. Потім були вже і "Портрет Доріана Грея", і пєси - вже російською... Ще трохи потому я знайшов всі інші казки англійською і одразу їх проковтнув... Але якось довго я не звертав уваги на те, що Вайлд був ще і чудовим поетом, і писав дивні вірші... Читать дальше...

Ми живемо в світі стереотипів. В світі, де більшістю наших потреб керують розумні маркетологи інтерконтинентальних корпорацій. Якщо плейер – то Ай-Под від Епл. Якщо операційна система для комп'ютеру – то Віндовс від Майкрософт. Якщо кіно – то з Голівуду... А що буде, як трішки визирнути за край, подивитися далі того, що підсунуто під ніс рекламою та звичкою? Якщо встановити на комп'ютер не Віндовс, а Лінукс, подивитися не американське, а ісландське кіно, взяти в руки книжку не американського, російського чи вітчизняного, а сербського письменника?...

Я щиро вдячний, що у нас в країні існують такі видавництва, як львівська «Кальварія» та харківське «Фоліо» – більшість цікавих та незвичайних книжок, на які я натраплював останнім часом, видані саме ними. Не втрачайте шанс – зазирніть за кут...

Є люди, чиє життя – слід розпеченого заліза, вкарбований у землю. Де б вони не ступили – під ними горить. Коли вони пройдуть, дим спаленої землі ще довго їсть очі. Вони – істоти Вогню. Вогонь – їхній елемент. Їхня природа й доля.

Є люди, чиї сліди, залишені в піску буття, не ведуть у напрямку, в якому провадили їхні життя.Пішовши за цим слідом, ми не довідаємось про них правди. Їхні відбитки тут, але їх не видно. Вони – істоти Землі. Земля – їхній елемент. Їхня природа й доля.

Читать дальше...

Формування особистості В.Стуса як громадянина і як поета припадає на роки "хрущовської відлиги". У літературу він прийшов у кінці 50-х – на початку 60-х років практично разом із молодою силою нашої поезії – шістдесятниками.

Шістдесятники орієнтувалися на досягнення європейської й світової літератури, сміливо ламали канони казенної літератури соціалістичного реалізму. В основу художнього відтворення дійсності вони клали образи, що визначалися опоетизуванням новітніх здобутків науки і техніки – освоєння космосу, проникнення у глибини генетики, будови речовин, філосовського осмислення понять часу і простору. Але і «космізм», і асоціативна «переускладненість» – далеко не голвне в їх творчості, головні поетичні заповіді шістдесятників – виступ проти інерції поетичної думки, закостенілості, ілюстративно-кон'юктурного віршоробства, віра в справедливість, у своє право і змогу утверджувати її, усвідомлення індивідуальної цінності кожної людини й невичерпних багатств народної душі. А ще – неприйняття фальші, демагогії, оказенювання людських стосунків і літератури.

Читать дальше...

Васи́ль Семе́нович Сту́с (6 січня 1938 с. Рахнівка Гайсинського району Вінницької області – 4 вересня 1985, концтабір біля с. Кучино, Пермської області) – український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху 1960-х.

Народився в селянській родині. 1939 батьки – Семен Дем'янович та Ірина Яківна – переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Ще через рік (1940) забрали туди своїх дітей.

Закінчивши середню школу зі срібною медаллю, Василь вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту м. Сталіно. Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці вчителював в селі Таужня Кіровоградскої області, після чого два роки служив в армії. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. 1959 опублікував свої перші вірші.

Читать дальше...

Багато хто з північних сусідів та й наших співгромадян пишаються тим, що «вєлікій і магучій» – найбільш виразний «язик» в плані ненормативної лексики. Чи є тут чим пишатися, сказати не можу, але навіть у такій суперечливій царині, як матюки, сумнівну першість тримає зовсім не російська, а мова іспанська – це знають далеко не всі. Починаючи від невинного «mado perro» («скажена собака»), через «puta madre» («твою мать») і далі, і далі, іспанська демонструє справжню «скарбницю» ненормативної лексики, накоплену сторіччями, від реконкісти до режиму Франко. (до речі, кому цікава саме іспанська лайка – нема проблем, користуйтеся іспаномовним «матгенератором», який доступний за посиланням http://insultos.miyo.es/ =) )

Щоправда, російська мова також багата на подібні вирази – заперечувати це немає сенсу, особливо у порівнянні з українською, яка хоч і має чимало лайливих виразів, але всі вони нормативні і виглядають дитячими порівняно з росйськими (наприклад, «сто чортів тобі в печінку», «аби тебе підняло та й гепнуло», «щоб тебе трясця замордувала» – доволі невинні словосполучення, хоч і досить виразні =))) ). В цьому розрізі англійська займає десь середнє місце – хоч мова Щекспіра значно уступає двом лідерам в плані матюків, але і в ній можна знайти дещо цікаве =) , набагато більше ненормативної лексики, ніж класичне «фак ю фака маза фака» =)

Читать дальше...

Олег Ольжич (О. Кандиба) (1907–1944) – поет, археолог, політичний діяч. Народився 1907 р. у Житомирі в сім'ї поета Олександра Олеся (Кандиби). Дитинство пройшло у Пущі-Водиці біля Києва.

У 1923 р. переїздить у Берлін. 1928–1929 рр. навчався в Кардовому університеті в Празі, після чого отримав докторат з філософії. Був асистентом Українського Вільного Університету у Празі. Працював археологом у чеському Національному музеї, перебував на розкопках у різних країнах. 1938 р. читав лекції зі слов'янської археології в Гарвардському університеті та ініціював створення українського наукового інституту в США. Як активний учасник ОУН-М (полковника Мельника) брав участь у політичному русі Закарпаття, де був заарештований угорською поліцією. За вказівкою Проводу ОУН керував націоналістичним підпіллям на Східних теренах України.

У травні 1944 р. був арештований нацистами і вивезений у концтабір Заксенгаузен, де був закатований.

Його перу належать поетичні збірки «Рінь» (1935), «Вежі» (1940), «Піддзамча» (1946, видана посмертно), а також низка ґрунтовних досліджень із археології, надрукованих українською, чеською, німецькою та англійською мовами.
Збірки творів Олега Ольжича відмінні як за змістом, так і за формою. Першій та останній властива витонченість поетичного стилю, інтелектуальна напруга, в якій вчувається почерк ученого. Проте вірші живилися чистим ліричним джерелом, в них немає сухого сцієнтизму. Друга – пронизана імпресеоністичним спалахом почуттів, позначена яскравою тенденційністю політичногшо гасла. Водночас, три книжки мають спільну рису: посилену істореософічність, де минуле і сучасне витворюють складну і нерозривну проблему. Фах археолога чи не найбільше виявився у збірці «Рінь», історія тут постала як жорстоке самоствердження чи фатальна розірваність, і лише зрідка спалахувала тональність естетизованого первісного гомеостазу.

Багата на драматургію думки й почуття, лірика Ольжича ощадна в художніх засобах, тяжіє до класично випрозореної форми. За аскетичною афористичністю строф лірики Ольжича постає напружена думка борця, що простує над прірвою екзистенційності до великої мети. Все це на повен голос пролунало у «Вежах», де замість заглиблень в історію відчувається гаряче дихання сучасності, риторичні формули-гасла відтворюють атмосферу тривоги і готовності до боротьби.

Помітне місце у збірці посідала поема-хроніка «Городок. 1932», де йшлося про суворе життя українських підпільників. Друга частина «Веж» складає цикл «Незнаному воякові» – своєрідна естетизована політична програма українського підпілля тих літ. Виступаючи з прямим осудом безперспективної інертності українства, Ольжич закликає не примирятися з принизливим животінням раба.

«Підзамчя» – посмертна робота Олега Ольжича, хоча він підготував її ще 1940 року. Вона синтезувала творчі пошуки поета часів «Ріні» та «Веж», засвідчила високу культуру його художнього мислення, схильність о філософських узагальнень духовної дійсності, її драматичних колізій. Поета завжди цікавили горді й нескорені постаті («Муки св. Катерини», «Пророк»). Його лірика – це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до виборення права бути органічним складником генетичної пам'яті народу.

Олена Теліга (1907–1942) – поет, публіцист, політичний діяч. Народилася в 1907 р. в Петербурзі в сім'ї професора політехніки І.Шовгенова. В часи національно-визвольних змагань 1917–1921рр. разом з батьками мешкала в Києві, а з 1923 р. – у Чехословаччині. 1924 р. закінчила матеріальні курси, у 1925 р. вступила на історико-філологічний факультет Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі. Стає активною учасницею літературно-мистецького життя, знайомиться з Є.Маланюком, Л. Мосендзом та ін. поетами-пражанами. Одружується з кубанським козаком М. Телігом і переїздить до Варшави (1929–1939). Працює учителем, манекенщицею.

З 1932 р. співпрацює з «Вісником» Д. Донцова. З початком другої світової війни мешкає в Кракові, працює в Культурній Референтурі Проводу ОУН. У вересні 1941 р. разом з похідними групами ОУН перебирається в Рівне, а 22 жовтня – у Київ, де починає редагувати літературний часопис «Літаври».

У лютому 1942 р. її арештовує гестапо і невдовзі разом із її чоловіком, журналістом Іваном Рогачем та поетом Іваном Ірлявським розстрілює в Бабиному Яру.

Посмертно вийшли книги «Душа на сторожі» (1946), «Прапори духа» (1947), «Полум'яні межі» (1977), а також загальне видання «О. Теліга. Збірник» (1977).

В елегантно-карбованих іршах Олени Теліги, небезпідставно названих критикою «приватними листами світові», вималоьовується яскравий образ волоьової людини, відданої ідеям національного відродження України, життєлюба, морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. Власне, у цьому і полягав сенс життя нескореної поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами. Може, тоді й збулося її касандрівське передбачення:

Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.

Олена Теліга розвивала кращі традиції української літератури, передовсім Лесі Українки, що не раз зазначала емігрантська критика. Як поетеса, як прихильник суворих ритмів, вона ніколи не втрачала жіночих інтонацій. Роль жінки у суспільстві, в житті нації – одна з головних тем лірики Олени Теліги. Це не квола істота, не рабиня, це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості – вольової, цілісної, внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба, який свідомо йде назустріч небезпекам в імя високих ідеалів:

Коли ж зійду на каменистий верх
Крізь темні води й полум'яні межі –
Нехай життя хитнеться й відпливе,
Мов корабель у заграві пожежі.

Євген Маланюк (1897–1968) – видатний поет української еміграції, культуролог, літературний критик. Народився 1897 р. у Ново-Архангельському на Херсонщині, у родині українського активіста-просвітянина. У Єлисаветграді закінчив реальну школу (навчався разом із Юрієм Яновським), був студентом Петербурзького політехнічного інституту. В роки першої світової війни служив офіцером у царській армії, закінчив Київську військову школу. В період УНР (1917–1921) стає старшиною петлюрівської армії.

Після падіння української держави перебував у таборі інтернованих у Каліші, де в 1922–1923 рр. разом із М. Селегієм видавав щомісячник «Веселка». У 1923 р. переїздить до Чехословаччини. У цьому ж році у м.Подєбради закінчив Українську господарську академію і працює інженером на роботах у Варшаві й Празі. Активно друкується в галицькій та еміграційній періодиці, зокрема, в «Літературно-науковому віснику», «Віснику», часописі «Ми» тощо. У Варшаві й Празі знайомиться і зближається з ідеологом українського інтегрального націоналізму Дмитром Донцовим, письменником та історіософом Юрієм Липою, поетами Юрієм Кленом, Олексою Стефановичем та іншими і стає найбільш одіозною постаттю в культурному житті української еміграції. Після другої світової війни входить до МУРу (Мистецький Український Рух) і деякий час мешкає у Німеччині, викладає математику в Українській гімназії в м. Реґенсбурґ. Наприкінці 40-х переїздить до США і мешкає в Нью-Йорку. Помер 1968 р. і похований в «українському пантеоні» у Баунд Бруку.

Його перу належать 10 поетичних збірок – «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939), «Влада» (1951), «П'ята симфонія» (1954), «Остання весна» (1954), «Серпень» (1959), «Перстень і посох» (1972, видана після смерті), а також «Книга спостережень» у 2-х томах, що містить літературознавчі, культурологічні, літературно-критичні та публіцистичні статті та есе, котрі друкувалися в еміграційних часописах. Творча спадщина Є. Маланюка в повному обсязі поки не видана.
У світоглядному плані поезія і проза (есеїстика) Маланюка становлять одне ціле. Найголовнішою, стрижнеевою була ідея української державності, яка становила енергетичне джерело творчості Є.Маланюка. Від перших сторінок табірного калуського альманаху «Озимина», що починався циклом «Держава Жовтня» і до останнього вірша «Ностальгії», посмертної книжки «Перстень і посох», де нездійсненна мрія постає в образі понтійської Навсікаї, не вгасає «державницький мотив» поезії Маланюка. Та її досить умовно можгна поділити на два основні періоди: поезія міжвоєнного часу, підсумована збіркою вибраного (1943), і доробок, написаний після другої світової війни.

У найзагальніших рисах першому періоду притаманний войовничий «державницький» характер, наближення й викликання апокаліптичних візій, в яких має очиститися й воскреснути Україна.

Другий період, що увібрав розмах і наслідки нечуваної світової бойні, посиливши трагедійність світопочування поета, скерував його творчість від зумісне позбавленого ліризму «державного» поетичного будівництва до проблем особистості, захопленої виром історії. З ідеї державності поставала ієрархічність світобудови в світоглядній концепції Маланюка. На вершині ієрархії – Бог, вища справедливість, вищий суддя; поет – ланка між Богом і землею, Україною, творець вертикального виміру степової, площинної Батьківщини, натхненник її нової державної історії:

Шматками розпадається морок,
І ти, – нащадче мій, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей зір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос,
І стилосом бував стилет.

Істризм поезії Малакнюка тісно пов'язаний з георграфізмом. Поет відтворює географію України умовно від Синюхи до Дніпра, тобто від своєї алої батьківщини до великої. Географія України явлена в ній повністю, окреслена державним зором поета; людина вписана в географію, «виліплена» нею. Звідси ж – наскрізна тема історично-географічного «прокляття степом», яке спричинює зворотне поетове прокляття, адресоване степовій зоні й бездержавницькому типу людини, витвореному нею. Поезія намагається зняти це одвічне «прокляття» степом, адже вона – звернена до Бога, вона здатна рушити й творити гори:

Стомившись бути полем бою, полем,
Що байдуже приймає щедру кров,
Коритися сей нарід був здоров,
Молив віки, як ми теперь ось молим.
А він все пухне, той всесвітній Голем –
Мертвечино матерії, маро!
Та вдарить день і загуде Дніпро
Й хрестом своїм ми ідола розколем.

Позиція Євгена Маланюка – це позиція вільної у своєму виборі особистості, яка не прислуговує ніяким партійним доктринам. У пролі його зору були і європейські модерністи від Джойса до Ануя, і літературний процес в Україні від Тичини до Костенко, і чехи, і поляки, і росіяни, і музика, і малярство, і театр. Об'ємна есеїстика поета засвідчує це. Два томи «Книги спостережень» увібрали незмірно ширше коло питань, ніж суто літературне.

 

До так званої «празької школи» входили Ю.Дараган, Є.Маланюк, О.Ольжич, Л.Мосендз, О.Теліга, Н.Лівицька-Холодна, О.Лятуринська, О.Стефанович та інші. Це поєднання письменників і поетів вважати літературною організацією можна лише умовно, адже воно не мало ні статуту, ні членства, ні структури, як, скажімо, «Гарт» чи ВАПЛІТЕ. Чимало представників організації жило не тільки в Празі, а й у Варшаві, Львові та інших містах Європи.

Основу «празької школи» складали вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України, змагань 1917–1921 pp., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об'єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури. У травні 1922 р. гурток таборових письменників (Ю. Дараган, М. Селегій та ін.) провів організаційні збори і разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок» прийняв програму журналу «Веселка» (1922–1923). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразно окреслювалися постаті Ю. Дарагана та Є. Маланюка.

Після того як Польща почала надто неприязно ставитися до українців, більша їх частина подалася до Чехословаччини. Адже тут, у Празі, діяли Український вільний університет при Карловім університеті, Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, у Подебрадах – Українська господарська академія та ін. У цих закладах навчалися Є. Маланюк, Н.Лівицька-Холодна, Ю. Дараган, О. Теліга, О. Ольжич, О. Лятуринська та ін. Це були українські письменники-емігранти або діти колишніх емігрантів, які сприйняли поразку національної революції 1917 р. як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (О. Олесь, М.Вороний, В. Самійленко та ін.). Вони формувалися на межі українського та європейського світів, тобто під впливом західної культури та стимульованої ними історичної пам'яті рідного народу. На підставі цього й виникла їхня історіософічна (тобто, позначена мудрістю історії) лірика.

До того ж «пражани» зазнавали впливу Д. Донцова, ідеолога українського націоналізму, який надавав їм змогу друкуватися на сторінках свого журналу «Літературно-науковий вісник» (1922–1933), а з 1933р. – «Вісник». Вони поділяли його намагання сформувати новий тип українця з чіткими націо- та державотворчими настановами, з волею до життя на противагу традиційним, розслаблено-чуттєвим типам національного характеру (надмірна емоційність, ліризм, сентиментальність тощо). Одначе «пражани» (активну роль у протистоянні поглядам Д. Донцова зіграв Є.Маланюк) не поділяли його силового поєднання романтизму і догматизму, високого ідеалу і «творчого насильства» меншості над більшістю, що нагадувало більшовицький, а згодом – нацистський стилі. До того ж Донцов вважав, що письменницька функція – виховувати свою націю, а Маланюк виступав проти приниження ролі митця, мислення якого відбувається «на його власній, єдиному йому відомій мові», до рівня виконавця службової повинності. Обстоюючи тезу «мистецтво – вічний абсолют, які б напрямки не були, тому всі закони над мистецтвом безсилі», Є. Маланюк водночас бачив реальний стан українського письменства: у поневолених націй і поети «завжди носять на собі тавро невільництва».

У його статті «Думки про мистецтво» не лише визнавався цей трагічний факт, а й накреслювався вихід із фатальної ситуації: «Тільки вільний, здоровий розвиток нації в Самостійній Державі є передумовою вільної й здорової поезії». Погляди Є. Маланюка лягли в основу естетичної концепції «празької школи». У ній не знімалися, навпаки – підкреслювалися питання відповідальності письменника за долю нації, література визнавалась як рівновелика і непідлегла іншим сферам духовного життя (політика, релігія, педагогіка і т. ін.).

«Пражани» витворили довкола себе потужні силові поля «аристократизму духу», стали осередком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, дисциплінував її, ввів у тверді береги перспективної форми, надав українському рухові чіткого спрямування. Яскравим документом такої якісної зміни в культурі та літературі була їхня історіософічна лірика.

Історія в поезії пражан набуває обрисів глибокого переосмислення і, власне, перестає бути історією як об'єктивною реальністю, минулим із чіткими просторово-часовими обрисами. Подібне ставлення до історії позначають як історіософізм, або ж, метаісторія. Історіософізм як особливий тип філософського, культурологічного, художнього мислення має давнє походження, і в цьому сенсі поети «Празької школи» є продовжувачами унікальної інтелектуальної традиції. Перші спроби історіософського осмислення реальності були помітні ще в античності (Тіт Лукрецій Кар, Тацит). «Друге дихання» історіософізм набуває за доби романтизму та німецького ідеалізму. У філософських розробках Гердера, Фіхте, Гегеля значення історичного набуває концептуального значення. Ще в руках романтиків, як пише історик філософії Віндельбанд, «історичне дослідження перестало бути зібранням курйозів, і саме через те, що вони підвели під нього філософський масштаб загального розвитку».

Будь-яке ж осмислення історії як універсальної схеми поступу чи становлення тих чи інших соціокультурних, етно-національних тощо феноменів передбачає, в першу чергу, визначення її суб'єкта. Історіософська чи метаісторична поетика творчості пражан уреальнює ті ціннісно-смислові засади, які пов'язані з героїзмом, патріотизмом та національною традицією. Оскільки нація, за пражанами, проголошується основною «персоною» історії, зрозуміло, що остання прочитується чи художньо реконструюється ними в площині національного буття як єдиного реального простору існування.

Поезія «Празької школи» мала широкий резонанс на еміграції, а з початком демократичних віянь в Україні – отримала численних шанувальників на Батьківщині. Поза сумнівом, представники цього літературного феномену гідно поповнили ряд української літературної класики, і не лише як послідовники національної традиції – традиції українського героїчного епосу, козацького фольклору, творчості Шевченка, Франка, Лесі Українки, мілітарних пісень Українських Січових Стрільців, а й як останні поети-воїни – прадавня, особлива каста людей, для яких боротьба була поетичним натхненням, а поезія – митями справжності на полі честі. Також поети-пражани заклали особливий тип художньої мови в XX столітті (історична, археологічна, релігійна, міфологічна, мілітарна лексика), що залишила глибокий слід в українській поезії і своїми можливостями збагачувала й збагачує наступні літературні покоління. В контексті ідейно-естетичних, філософських, стильових шукань української літератури XX століття, пражани залишилися самобутніми й органічними в рідній культурі та перед сприйманням тих чи інших інновацій, а ті експерименти, котрі були їм властиві, лише поповнили невичерпальні можливості українського художнього слова.

Зайшов почитати опис книжки на Озон... Почитав... Потім глянув, що зазвичай беруть разом з цією книжкою... Прозрів. От би подивитися, хто таким цікавиться у подібному сполученні, враховуючи, що книга, про яку я хотів почитати, - то "Прикладна криптогрфія" Брюса Шнейера?.. До чого тут "Гарі Поттер" та "Танок живота"????? Нє, ну якби там хоч були шаманські танці із бубеном - то було б ще хоч якось зрозуміло, а так... о)0

Як на мене, дуже гарні слова... Взагалі, Маркес - один з найулюбленіших моїх письменників; сказати, за що саме ти любиш його твори - неможливо, треба їх просто читати...

1. Я люблю тебя не за то, кто ты, а за то, кто я, когда я с тобой
2. Ни один человек не заслуживает твоих слез, а те, кто заслуживают, не заставят тебя плакать.
3. Только потому, что кто-то не любит тебя так, как тебе хочется, не значит, что он не любит тебя всей душой.
4. Настоящий друг-это тот, кто будет держать тебя за руку и чувствовать твое сердце.
5. Худший способ скучать по человеку - это быть с ним и понимать, что он никогда не будет твоим.
6. Никогда не переставай улыбаться, даже когда тебе грустно, кто-то может влюбиться в твою улыбку.
7. Возможно, в этом мире ты всего лишь человек, но для кого-то ты – весь мир.
8. Не трать время на человека, который не стремится провести его с тобой.
9. Возможно, Бог хочет, чтобы мы встречали не тех людей до того, как встретим того единственного человека. Чтобы, когда это случится, мы были благодарны.
10. Не плачь, потому что это закончилось. Улыбнись, потому что это было.
11. Всегда найдутся люди, которые причинят тебе боль. Нужно продолжать верить людям, просто быть чуть осторожнее.
12. Стань лучше и сам пойми, кто ты, прежде чем встретишь нового человека и будешь надеяться, что он тебя поймет.
13. Не прилагай столько усилий, все самое лучшее случается неожиданно.

Є в Ірландії таке місто – Лімерик (Limerick). Саме там, як вважають, вперше з'явилися коротенькі безглузді віршики, які відповідно і називаються – лімерики. Лімерики мають лише п'ять строк. З першої строчки можна дізнатися про героя вірша і про те, звідки він, з другої – про те, який герой з себе, третя та четверта строчки являють собою завязку історії, а остання – розв'язку. А описують ці віршики щось безглузде та веселе, по суті, це – несинітниця. Втім, судіть самі.

* * *

Жила-была дама приятная,

На вид совершенно квадратная.

Кто бы с ней не встречался,

От души восхищался:

«До чего ж эта дама приятная!»

* * *

Жил-был мальчик вблизи Фермопил,

Который так громко вопил,

Что глохли все тётки

И дохли селёдки,

И сыпалась пыль со стропил.

* * *

Один старикашка с косою

Гонялся полдня за осою,

Но в четвёртом часу

Потерял он косу,

И был крепко укушен осою!

* * *

Жил-был человек в Амстердаме,

Не чистивший шляпу годами.

Он в ней невзначай

Заваривал чай

И в ней же гулял в Амстердаме!

* * *

Жил-быд старичок у причала,

Которого жизнь удручала.

Ему дали салату

И сыграли сонату -

И немного ему полегчало.

* * *

Жил один джентельмен в Девоншире,

Он распахивал окна пошире

И кричал: «Господа!

Трумбаду-трумбада!»

Ободряя людей в Девоншире.

* * *

Жил-быд старичок в Браззавиле -

Его постоянно ловили.

Он очень сердился,

Но вссё же ловился,

Если его долго просили.

* * *

 

Один старикашка на рынке

Уснул в разноцветной корзинке.

«Усну здесь навечно!» -

Сказал он беспечно

И снял аккуратно ботинки.

* * *

Один старичок на Багамах

Валялся в лиловых пижамах.

Он ел сладкое манго

Под музыку танго -

Счастливый старик на Багамах!

* * *

Один старичок из Макао

Макал свои туфли в какао,

А белый жилет

Он макал в винегрет -

Весёлый старик из Макао!

* * *

Один старикашка в Киото

Весь год опасался кого-то.

Он спал из опаски

В строительной каске

В течение целого года!

* * *

Один старичок в Ленинграде

Любил танцевать на параде.

Он халат надевал

И фокстрот танцевал

В таком необычном наряде!

* * *

Жил-был старикашка в Монако -

Его невзлюбила собака.

Она очень грубо

Рычала сквозь зубы,

И дело окончилось дракой!

* * *

Жил-был старичок из Алжира -

Любитель сухого инжира.

За этот инжир

Он отдал бы весь мир!

Ну зачем ему мр без инжира?