Оскар Вайлд - один з трьох моїх найулюбленіших письменників, разом із Ґабріелем Ґарсія Маркесом та Сомерсетом Моемом. Про творчість та трагічне життя цього талановитого письменника, поета, літературознавця (список можна продовжувати ще довго) говорити-непереговорити... Найбільше відомий він, мабуть, через свої надзвичайні парадокси на кшалт "дайте мені зайве, і я зможу прожити без необхідного", не менше - через свою повість "Портрет Доріана Грея". Хтось, можливо, ще пригадає його "Кентерберійського привида" або "Літературні казки"... Саме з останніх, із "Відданого друга" та "Щасливого принца" в оригіналі почалось моє знайомство із творчістю Вайлда в школі. Потім були вже і "Портрет Доріана Грея", і пєси - вже російською... Ще трохи потому я знайшов всі інші казки англійською і одразу їх проковтнув... Але якось довго я не звертав уваги на те, що Вайлд був ще і чудовим поетом, і писав дивні вірші... Так, звичайно, вони декадентські (після Франка це слово в нашій літературі стало майже лайливим, але це ж цілий напрям у світовій літературі!), проте надзвичайно красиві... От, наприклад, моє улюблене...

The sin was mine; I did not understand.
So now is music prisoned in her cave,
Save where some ebbing desultory wave
Frets with its restless whirls this meagre strand.
And in the withered hollow of this land
Hath Summer dug herself so deep a grave,
That hardly can the leaden willow crave
One silver blossom from keen Winter’s hand.

А от переклад:

Мой грех; а я никак не мог понять.
Что ж, новость словно музыка внутри,
Спасение - отлив, оно сродни
Волне, спешащей берег подмывать.
И вот во впадине земли опять
Себе могилу глубоко в тени
Готово Лето выкопать; вини
В руке Зимы - серебряную прядь.

Якось недуже, чесно кажучи... А от цей же вірш у зовсім іншому перекладі, і саме цей переклад у найповнішій мірі відповідає оригіналу:

Да, грех был мой, и я не понял это.
Теперь же лира в склеп заключена,
Где лишь неугомонная волна
О голый берег бьётся без ответа.
Глубокую могилу роет лето
Себе в долине, вянущей от сна;
И долго ива ждать обречена
Из рук зимы серебряного цвета.

Зверніть увагу, сенс ніби-то не дуже змінився, але наскільки змінилося саме сприйняття вірша! Ось вона, сутність літературного перекладу - треба передати не тільки суть, але і форму, не тільки слова окремо, але весь стиль сукупно... Доречі, якщо хтось читав в школі Чарльза Дікенса, "Олівера Твіста" там чи "Девіда Коперфілда", то мав звернути увагу, що його твори дещо нагадують Достоєвського - майже такі ж сумеречні, похмурі, сірі... Насправді, це вони так не дуже вдало перекладені :) Повністю Дікенса в оригіналі я не читав, але з тих уривків, з якими мав щастя ознайомитись, випливає, що Діккенс більш схожий на Гоголя - яскравий, юморний, веселий, переповнений жартами та каламбурами... От так невірний вибір стилю при перекладі може зіпсувати враження про всю творчість видатного письменника.