Продовжуємо (і закінчуємо) порівняння правописів 1928 та 1993 років.

Відмінювання деяких запозичених іменників

За «Правописом» 1928 р. запозичені іменники на о рекомендовано відмінювати як відповідні українські середнього (за термінологією «Правопису» 1928 р.   ніякого) роду; це такі слова: авто, бюро, депо, кіно, мотто, піяніно, трюмо, саго, цицеро, а не відмінювати іменників на є, с (наприклад купе, кольє, Гайне), і (поні, равві), у, ю (кенгуру, інтерв'ю, какаду) тощо: брутто, тріо, сальдо, радіо, власні чужі імена: Золя, Інсланнді, Бенуа тощо.

Зараз існують пропозиції відновити саме таке відмінювання вказаних слів, і це викликає подив або навіть різку негативну реакцію в деяких людей. Але подібні реакції ґрунтуються головним чином на звичці та аналогічному правилі з мови північних сусідів, аніж на аргументованих підставах. Це дуже добре можна проілюструвати, наприклад, на слові авто. У російській мові, коли висловлюються про засіб їзди, вживають прийменник на перед іменником у місцевому відмінку: "ехать да машине, на велосипеде". Українська мова для цього вимагає орудного відмінка: "їхати автом, поїздом"... Не можна уявити собі в нашій мові такий вислів, не відмінюючи іменника авто: "завтра я поїду до Києва або поїздом, або авто(?), або навіть і ровером". Замінити це калькою з російської мови (ехать на машине) означало б створити комічні ситуації в нашій мові: "їхати на поїзді, на авто"... Чи не краще таки подорожувати у поїзді чи в авті, ніж на них?..

Передача на письмі іноземних прізвищ

Наявні деякі розбіжності між розгляданими правописами й щодо передачі російських та інших слов'янських прізвищ. Так, «Правопис» 1928 р. рекомендував передавати російські прізвища із суфіксами -ский, -цкой без ь: Донской, Трубецкой, а в польських, чеських і сербських суфіксах -ік, -іч зберігати і: Гавлік, Славік, Засуліч, Караджіч, Міцкевіч, Міклошіч, Ягіч. За сучасним «Правописом» російські суфікси -ской, -цкой треба передавати з ь: Донськой, Трубецькой, а слов'янські суфікси -ік, -іч передавати як -ик, -ич; Гавлик, Славик, Засулич, Караджич, Міцкевич, Міклошич, Ягич.

Правопис географічних назв

У передачі географічних назв спостерігаємо такі розбіжності: «Правопис» 1928 р. радив уживати форми: Берестя, а не Брест-Литовський, Ромен, а не Ромни, Прилука, а не Прилуки, Лубні, а не Лубни, Вовча, а не Вовчанськ, Санджар, а не Санджари, Ковеги, а не Ков'яги, Замостя, Рівне тощо. За винятком останньої назви, яку затвердила до вжитку Президія Верховної Ради України, усі інші за сучасним Правописом уживаються у формах, що їх «Правопис» 1928 р. заперечував. До назв із суфіксом -івка цілком правильно додано Кахівка, яку потім під впливом російської мови закріплено у формі Каховка. Азовське море «Правопис» 1928 р. рекомендував писати з початковим О, тобто Озівське море, а назви міст повинні закінчуватися на -ське, -цьке: Волочиське, Старобільське, Пинське, Луцьке тощо, а не Волочиськ, Старобільськ, Пінськ, Луцьк, як тепер рекомендує сучасний «Правопис».

«Правопис» 1928 р. радив зберігати закінчення -піль (а не -поль) у назвах міст: Мелітопіль, Ольвіопіль, та ін. У «Правописі» 1928 р. спостерігаємо й деякі інші написання географічних назв, які суперечать рекомендаціям сучасного Правопису, а саме: Дубровнік, Ляпювіч, Угліч, Менськ, Сімбірськ, Ртіщево, Єлец, Повєнєц, Болеславєц, Бжезніца, Пенза, Вєтлуга, Нєсвіж, Братіслава. Як видно з наведених прикладів, е, и російської та деяких інших слов'янських мов «Правопис» 1928 р. зберігав усупереч українській вимові; також зберігав він м'якість російських губних приголосних, шиплячих і р, рекомендуючи вживати після них ь: Обь, Пєрмь, Керчь, Твєрь і т. ін.

До правопису чужомовних неслов'янських географічних назв додано ще положення про потребу транскрибування тих назв, які не мають в українській мові сталих графічних норм, зокрема Маніля (а не Манілья), Тегран (а не Тегеран), Тічіно (а не Тессін), Лісбона (а не Лісабон), Льєж (а не Люттіх), Мехіко (а не Мексіка) і т. ін., які за сучасним «Правописом» тепер передаємо (з певним уточненням) за зразком, які «Правопис» 1928 р. не рекомендував.

Висновки

З усього сказаного видно, що сучасний «Правопис» порівняно з «Правописом» 1945 р. й 1960 р. зробив деякі виправлення в наближенні до «Правопису» 1928 р., хоч в останньому наявні деякі положення, що суперечать фонетичному принципові української правописної системи, але в цілому він ґрунтовніше відображав її, ніж сучасний «Правопис». Не можна піддавати сумніву, що сучасний український правопис потребує реформування, але подальший шлях його розвитку має бути предметом виваженої та дбайливої праці багатьох професіоналів з орієнтацією на національні мовні традиції та, в той самий час, на спрощення самого правопису.

Список використаних джерел

1. «„Український правопис” 1928 р. у зіставленні із сучасним „Українським правописом” (1993)» Бурячок А., „Число” №29-32, 1998 р.

2. «Чи потрібен українцям український правопис?» Пономарів О., „Урок Української” №3, 2004 р.

3. «Коло має бути розірвано...» Рибалко К., Рибалко О., „Мовознавство”.

4. «Стосунок „Проєкту” до реального українського правопису» Русанівський В.М., „Мовознавство” №6, 2002 р.

5. «Спочатку було слово – усне. А потім? (з історії розвитку писемної графіки)» Ткачук О., „Урок Української”.