Літери Ґ та Г
В основу «Правопису» 1928 р., котрий ще називають «Скрипниківським» за прізвищем тогочасного народного комісара освіти Миколи Скрипника, який тоді його затвердив у Харкові, лягли «Найголовніші правила українського правопису», прийняті Всеукраїнською академією наук 1919 р. Цей Правопис увібрав усе те, що закріпила наша мовна традиція як у писемних джерелах, так і в усному мовленні, відбитому в народній творчості. Зафіксовані в ньому положення, норми значною мірою були використані в пізніших його переробленнях аж до сучасних видань. Але не всі, а тільки ті, що були вигідні русофілам, а специфічні українські мовні риси вихолощені. Так, у 30-х ро-ках було вилучено літеру Ґ, якою позначувано фонему [ґ], що на українському ґрунті відбита писемними пам'ятками вже з XII ст. Звичайно, у фонетичній системі нашої мови було і є дві фонеми: [ґ] і [г], чого не було й нема в російській мові. Крім того, нашій мові властиві африкати дз і дж: дзвін, джміль.
Останнє видання «Українського правопису» відновило літеру Ґ, але з певними обмеженнями. Отже, цією літерою слід передавати задньоязиковий зімкнений приголосний як в українських словах, так і в давньозапозичених і українізованих: аґрус, ґава, ґазда, ґандж, ґанок, ґвалт, ґвалтувати, ґедзь, ґелґотати, ґерґотати, ґеґнути, ґерлиґа, ґрасувати, ґрати (іменник), ґратчастий, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґуля, джиґун, дзиґа, дзиґлик тощо та похідні від них, а також у прізвищах Ґиґан, Ґудзь і под. До цього правила додано примітку, яка по суті обмежує передачу g літерою г у власних назвах іншомовного походження, хоч у вимові дозволяється використовувати як ґ, так і г, але при написанні рекомендується вживати тільки г, наприклад: Гданськ, Гренландія, Гібралтар, Гарібальді, Гете.
Правила вживання деяких голосних
Рекомендації щодо правил чергування голосних о, є з і майже цілком збігаються з тими, що наведені в останніх виданнях «Українського правопису». Так само положення про передачу старого о перед наголошеним а відповідає сучасним нормам: багато, багатство, кажан, калан тощо, за винятком таких слів, як манастир, шаравари, які в сучасних словниках і в «Правописі» подані у формі монастир, шаровари.
Вживання м’якого знаку
Досить ґрунтовно з'ясовано вживання ь, навіть дещо додано зайве, а саме: про те, що після губних, шиплячих та р у кінці складу не слід уживати ь. Сучасний «Правопис» зняв цю примітку, оскільки всім відомо, що в українській мові ці приголосні завжди тверді, і навряд чи хтось міг би тут допустити помилку. Інколи при розгляді питання про вживання ь «Правопис» 1928 р. допускає зайві формулювання, наприклад: ь не ставимо між приголосними, коли далі йдуть я, ю, є, і, ь: слід, святий, віконця, пізнє, український, а також між двома однаковими приголосними: життя, безлюддя, волосся, весілля, каміння, після н перед ш, ч, щ, ж та суфіксами -ств(о), -ськ(ий): менший, кінчик, хорунжий, панщина, селянство, радянський.
Чергування та подовження приголосних
Далі зафіксоване в «Правописі» 1928 р. положення про те, що дзвінкі приголосні перед глухими зберігаються на письмі, правильне тільки щодо г: нігті, кігті, легкий, вогкий, дігтяр і т. ін., а стосовно д зовсім ні: сучасний «Правопис» фіксує його літературну вимову перед глухими приголосними як т: натхненний, зітхаю, зітхнути: тільки в слові жердка д перед глухим к зберігається.
«Правопис» 1928 р. не розрізняв понять «подовження приголосних», зумовлене фонематичними процесами, і «подвоєння приголосних», зумовлене словотвірними процесами. Тому всі подовження приголосних розглядаються як подвоєння приголосних. Не збігається із сучасним «Правописом» рекомендація «Правопису» 1928 р. щодо вживання суфікса -иня. За цим «Правописом» треба було писати височиня, широчиня, далечиня, глибиня, величиня, бистриня, що суперечило загальнонародній мовній практиці.
Отакі розбіжності між «Правописом» 1928 р. і «Правописом» 1993 р. щодо окремих літер і знаків у незмінюваній частині слова.
