Фраза фільму: «Життя – це право, а не обов'язок»
Сюжет фільму «Море всередині» (Mar Adentro) ґрунтується на реальній історії іспанця Рамона Санпедро, бортового механіка океанічного судна, який у віці двадцяти років невдало стрибнув зі скелі у море і зламав шию, що призвело до майже повного паралічу. Чоловік провів прикутим до ліжка майже 30 років, протягом яких намагався через суд домогтися визнання свого права на смерть (оскільки тіло його не слухалоь, то він не міг вкоротити собі віку самотужки). У кінці 90-х років минулого сторіччя справа Санпедро пройшла крізь всі суди і зробила його знаменитим не тільки на всю Іспанію, але й за океаном. Але справжній вибух відбувся після смерті Рамона (яку він-таки організував за допомогою людей, які йому співчували), коли було обнародовано його відкритий лист політичним, громадянським та релігійним лідерам Іспанії. В цьому листі Рамон, якому суди всіх інстанцій відмовили в його клопотаннях, зазначив зокрема таке: «Це не мій розум попав у пастку атрофованого та онемілого тіла, а ваше сумління застрягло у пастці бездушності, байдужості та забобонів.» Пройшли роки, і історія Рамона Санпедро, із декількома незначними переробками, була екранізована режисером Алехандро Аменабаром у одному з кращих фільмів 2004 року та, мабуть, початку сторіччя загалом.
Дія стрічки починається в момент, коли Рамон Санпедро (його зіграв Хав'єр Бардем) прикутий до ліжка вже 28 років, і весь час своєї інвалідності намагається отримати дозвіл на смерть, бо впевнений, що його «існування позбавлене гідності». Після того, як померла матір Рамона, про нього піклуються старший брат Хосе (Селсо Булгало), невістка Мануела (Мабел Рібера), батько (Хуан Далмо) та племінник Хаві (Тамар Нобас). Для вирішальних слухань у федеральному суді йому безкоштовно погоджується допомогти адвокат Хулія (Белен Руеда), яка сама страждає на важку прогресуючу хворобу, через яку, як вона здогадується, їй самій колись доведеться пройти шляхом Рамона... Інтерв'ю з ним на місцевому телебаченні випадково бачить самітня мати, молода жінка Роза (Лола Дуеньас), і починає його провідувати, поступово емоційно прив'язуючись до скаліченого, але кмітливого та розумного чоловіка... Сам Рамон закохується у Хулію; та, хоч і одружена, відповідає йому взаємністю, і разом вони працюють над виданням збірки віршів, які він написав у молодості... Але ані кохання двох жінок, ані нові знайомі, ані робота над книгою не можуть примусити його відмовитися від мрії прийняти смерть...
Незважаючи на сюжет, що зосереджує увагу на боротьбі людини за право обирати самому, жити чи померти, режисер не зациклюється на цій ідеї, а привносить до стрічки цілий спектр інших деталей. Так, уважний глядач помітить, що, виборюючи своє право на смерть, Рамон стає життєдайним джерелом для оточуючих, надаючи їм розуміння справжньої цінності життя та навіть подекуди сенс подальшого існування. Цікавою додатковою інтригою фільму є і любовний трикутник Хулія-Рамон-Роза. Взаємне кохання Рамона та красуні Хулії через хворобу обох носить ярко виражений відтінок трагічності; разом із тим воно високо духовне, насичене поезією, взаємною повагою, відвертістю, розумінням та ніжністю. Любов Рози до Рамона більш приземлена, вона просто хоче піклуватися про нього: свариться із невісткою за те, хто змінюватиме хворому білизну, та збирає гроші, аби подарувати йому телескоп... Але якою б ґрунтовною не була різниця кохання цих жінок до Рамона, вони обидві демонструють, що справжня любов може проявлятися у різних формах та у самих несподіваних і важких ситуаціях...
В трагічну історію Аменабару дуже вдало та гармонійно вдалося вписати чарівні ландшафти Іспанії. Бурхливі води Атлантики та лагідні хвилі Середземномор'я, песчані пляжі Каталонії та скелисте узбережжя Галісії, гірські струмки та вітроелектростанції у полонинах – все це не просто служить фоном, на якому розгортаються події, а є окремим елементом стрічки, який цілком природньо з'являється на екрані під час подорожей героїв... Все це супроводжується дещо сумною, але загалом життєстверджувальною музикою, яка являє собою щось середнє між саундтреками із «Хороброго Серця» та «Титаніка» (доречі, музикою займався також сам Аменабар, із допомогою Карлоса Нун'єса).
Найкращим актором фільму було визнано Хав'єра Бардема (1999 року він номінувався на Оскар за роль у фільмі «Перед Сутінками» (Before The Night Falls)). З одного боку, це нібито очевидно, бо він зіграв головну роль, і, відповідно, в інших акторів було значно менше шансів. Але це абсолютно уявна перевага, адже не варто забувати, що йому довелося виконувати роль паралізованої людини: актор оперував виключно голосом (який, втім, через дубляж оцінити неможливо) та мімікою, і грі обличчя міг допомогати хіба що ледь рухаючи головою... Зважаючи на цю обставину, Бардему дуже майстерно вдалося створити одного з тих персонажів сучасного кінематографа, які найбільше запам'ятовуються: під шаром переконливого гриму, що додає тридцятирічному актору двадцять років, він зіграв людину із незмінною іронічною посмішкою на обличчі і непереборним бажанням завершити своє беспомічне існування, чого б це не коштувало... Після Бардема потрібно відзначити дебют Белен Руеда – ця актриса відома в Іспанії за багатьма телевезійними ролями, і хоча у кінематографі зіграла вперше, але справляє враження справжнього ветерана кіно.
Віддаючи належне акторам та режисеру, чарівним піренейським пейзажам та вдало підібраній музиці, в першу чергу всеж треба пам'ятати, що «Море всередині» – дуже серйозне кіно, створене, на відміну від голівудських блокбастерів, не для збору якомога більшої кількості готівки в кінотеатрах або призів кінофестивалів, а для освітлення (в першу чергу, в межах Європейського Союзу та, зокрема, в Іспанії) гострої та актуальної морально-етичної проблеми, яка повстала перед суспільством. І дивлячись на Рамона та його родину, на Хулію та Розу треба розуміти, що вони – не плід уяви автора сценарію, не вигадані персонажі чергового фільму, а реальні люди, які жили, страждали та вмирали саме так, як ми це спостерігаємо на екрані... Тим, хто до перегляду стрічки не знав, що фільм ґрунтується на реальних подіях, нагадають про це у фінальних титрах: «Esta pelicula esta basada en hechos reales.» Це фільм, який просто зобов'язує кожного задуматися про вічне, про тих, хто потребує нашої допомоги, про власне ставлення до гострих та незручних морально-етичних питань..
Незважаючи на ціле горно нагород найвищого гатунку, отриманих стрічкою (серед яких майже все, що тільки можна уявити – Оскар, Гойя, призи в Венеціанського фестивалю...), деякими критиками вона була оцінена і різко негативно – по тій причині, що, мовляв, в ній занадто чітко простежується думка режисера щодо необхідності узаконення евтаназії, через що фільм перетворився на пряму пропаганду останньої. Саме така ідея, казали ці критики, червоною стрічкою проходить крізь весь фільм і завершується жирною крапкою в кінці, коли глядач дивиться на вже майже «овочеподібу» Хулію і підсвідомо протиставляє її Рамону, який пішов з життя із власної волі та у здоровому глузді. Але така думка є аж занадто поверхневою; подібним поглядом на фільм борзописці не лише банально заплющують очі на підняту Аменабаром проблему вибору, але й потрапляють під власний вогонь: критикуючи начебто заздалегідь визначену позицію режисера, вони стають на позицію прямо протилежну, в результаті власноруч знищуючи об'єктивность, якої самі ж і вимагають.
Але чи може взагалі бути об'єктивність у такому питанні?.. Адже, врешті-решт, нікому не відомо, що є більшим проявом любові до близької людини – допомога померти, коли вона цього просить, чи намагання будь-що переконати її жити далі; як невідомо і те, що є більшим проявом сили – мати рішучисть піти з життя за власним бажанням, або ж жити далі, знаючи наперед свій кінець, і повільно помирати кожного дня... Саме тому ми не можемо напевно сказати, хто кохав Рамона більше: Роза, яка не хотіла, але допомогла йому померти, чи Хулія, яка обіцяла, але не змогла на це піти; і не можемо робити висновки, хто ж виявився сильнішим: Рамон, який добровільно пішов з життя, або Хулія, яка залишилась начебто «жити»... Душа Хулії була вже десь далеко, коли мутні очі вдивлялися в синю далечінь хвиль, а немічні руки тримали останнього листа від Рамона Санпедро: «Море... Море – всередині... В море, в невагомість глибини, туди, де збуваються мрії, туди, де зливаються дві душі і здійснюються найзавітніші бажання... Наші очі зустрічаються, і безмолвна луна розносить мої слова на всі сторони, глибше і глибше, за межі того, що є плоть і кров... Але я завжди прокидаюсь і жадаю смерти, і я навічно притулився вустами до твого волосся...»
ЧИТАТИ БІЛЬШЕ ПРО ЦІКАВЕ КІНО
Режисер: Алехандро Аменабар
Сценарій: Алехандро Аменабар, Маттео Гіл
В ролях: Хав'єр Бардем (Javier Bardem), Белен Руеда (Belen Rueda), Лола Дуеньас (Lola Duenas), Мабел Рібера (Mabel Rivera), Тамар Нобіас (Tamar Novias), Сельсо Бугайо (Celso Bugallo), Клара Сегура (Clara Segura), Франческ Гаррідо (Francesc Garrido)
Актор фільму: Хав'єр Бардем
Жанр: драма
Рік випуску: 2004
Країна виробництва: Іспанія/Франція/Італія
Нагороди: Оскар і Золотий Глобус 2005 за «Найкращий фільм іноземною мовою», «Найкращий актор» та Гран-прі «Срібний Лев» на Венеціанському фестивалі 2004 року, 14 нагород Гойя (Іспанська кінематографічна премія)
