Як бачимо із наведеного матеріалу, українська лексикографія має давню та багату історію і налічує велику кількість серйозних праць, серед яких хотілося б виділити наступні:

• Російсько-український словник «Опыть русско-украинскаго словаря» М. Левченка (1874, 7600 слів), який суттєво вплинув на подальший розвиток української лексикографії.

• «Малоруско-німецкий словар» Є.Желехівського і С. Недільського (1885 – 1886), у якому широко представлена як зафіксована в художній літературі, так і діалектична лексика (понад 64 000 слів). Він не втратив свого наукового значення і досі; у 1982 в Мюнхені О. Горбач перевидав його в трьох частинах.

• «Словар росийсько-український» М. Уманця (Комарова) та А. Спілки (колект. псевдонім одеських співпрацівників М. Уманця; т. 1 – 4, 1893 – 1898), який має близько 37 000 російських слів, що пояснюються одним чи кількома відповідниками, у тому числі діалектизмами; значна кількість українських слів ілюструється цитатами з художньої літератури та етнографічних джерел.

• «Словарь української мови» (1907 – 1909) Б. Грінченком, що на тлі всіх словників, які вийшли до нього, відзначається широтою використаних джерел, докладністю лексикографічного опрацювання реєстрових слів і який перевидається й досі.

• «Російсько-український словник» (т. 1 – 3, перше видання 1968, редактори томів С. Головащук, Л. Коробчинська, М. Пилинський) – один з найповніших і найдокладніших російсько-іншомовних словників (близько 120000 слів).

• «Англо-український фразеологічний словник» за редакцією К.Баранцева (1969) має біля 30 000 сполучень. На час виходу аналогів подібних словників не було в усьому СРСР – найбільший подібний російський словник мав всього 20 тисяч фразеологізмів.

Не дивлячись на те, що від часів набуття незалежності можна бачити пожвавлення лексикографічної роботи, труднощів більш ніж достатньо.

Серед основних проблем, вирішення яких наразі стоїть перед вітчизняною лексикографію, потрібно виділити наступні.

1. Переважні більшість перекладів неслов'янської літератури нині робиться з російських видань – через незнання інших мов, відсутність перекладацького досвіду, брак часу тощо. За таких умов іноземно-українські словники й довідники не мають значного попиту, і їх часто замінюють російськомовні. На цьому тлі розквітло буйним квітом україно-російське словникарство.

2. Якщо до набуття незалежності головне право на видання лексикографічної літератури мало видавництво «Наукова думка», то в наш час до справи докладають рук всі, кому не лінь. А через відсутність належного контролю за якістю виданого матеріалу та законодавчих норм про авторські права, на полицях книжкових магазинів з'являються численні видання сумнівної кості та майже неприкриті передруковки із вдалих праць попередників.

3. Попри порівняно велику кількість назв сучасних словників, що їх видають найрізноманітніші видавництва, їхні тиражі зазвичай недостатні для забезпечення нагальних потреб, а їх лексична база нерідко значно відстає від стрімкого розвитку мови з радянських часів (а саме радянські словники найчастіше слугують фундаментом для нових видань).

   При підготовці огляду були використані наступні джерела:

    

   1. Енциклопедія «Українська мова». К: Видавництво «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 1997, – 820 с.

2. «Сучасна українська мова. Підручник.» за ред. Пономарева О.Д. К: «Либідь», 1997, – 400 с.

3. «Бійтесь заглядати у словник: Тенденції і перспективи вітчизняного словникарства» Гнатюк М. / «КК+», 2002, №3.