Лексикографія незалежної України

Розвиток лексикографії з початку 90-х років минулого сторіччя характеризується активізацією словникової роботи у зв’язку зі становленням України як самостійної держави. Також треба відзначити помітну відсутність єдиних методологічних засад і навіть орфографічних принципів (можна провести певні аналогії між цим етапом і 1917 – 1933). З одного боку, безпосередньо продовжується лексикографічна практика попередніх років, у руслі якої перевидано кілька термінологічних словників кінця 50-х – початку 60-х pоків XX століття і видано кілька нових без належної ревізії лексичних норм української мови минулих років. З другого боку, наявна тенденція до повернення традицій українського словникарства кінця XIX – першої третини XX століття (з униканням іншомовних слів, посиленою увагою до народної лексики, «куванням» слів) та правопису 1928 року.

Найбільшого суспільного резонансу в цьому плані набув «Російсько-український медичний словник» О. Мусія, С. Нечаєва, О. Соколюка, С.Гаврилюка (1991, з кількома перевиданнями), де з кількох пропонованих українських відповідників на останньому місці подається той, що вважався досі найприйнятнішим або й єдиним (рос. «акушер» – укр. «пологознавець», «бабич», «акушер»; рос. «амбулаторний» – укр. «рухомий», «приходячий», «легкий», «амбуляторний», «амбулаторний»). Між цими крайніми позиціями існують різноманітні проміжні, що об’єднуються, проте, прагненням (у кожному окремому випадку по-своєму реалізовуваним) до очищення української мови від невластивих їй елементів і відновлення її питомих рис.

Лексично-нормативні і правописні розходження посилюються також у зв’язку з перевиданням словників 1920-х pp. («Практичний російсько-українських словник» О. Ізюмова, два перевидання словника «Фразеологія ділової мови» В. Підмогильного і Є. Плужника, «Правописний словник» Г.Голоскевича) та виданням словників авторів з української діаспори («Практичний словник синонімів української мови» та «Російсько-український словник складної лексики» С. Караванського, США).

У кількісному плані переважають перекладні загальномовні та термінологічні словники та термінологічні і галузеві словники окремих авторів, зокрема:

• академічний «Російсько-український словник наукової термінології» в 3 томах («Суспільні науки», 1994; «Біологія, хімія, медицина», 1996; «Математика. Фізика. Техніка. Науки про Землю та Космос», 1998);

• «Англо-український словник» М. Балли (т. 1 – 2, 1996, близько 120 000 слів).

За ними – орфографічні словники: «Орфографічний словник української мови» С. Головащука, М. Пещак, В.Русанівського, О. Тараненка (1994, близько 120000 слів; створено на основі четвертого видання «Українського правопису») та інші.

Словники народної мови:

• «Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини» В. Чабаненка (т. 1 – 4, 1992);

• «Словник стійких народних порівнянь» О. Юрченка і А. Івченка.

1993 вийшов «Фразеологічний словник української мови» в 2 томах (друге видання – 1999). У 1996 – 1997 з’явилися три різні перевидання «Словаря української мови» за редакцією Б. Грінченка. Розпочалося видання «Словника української мови XVI – першої половини XVII ст.» (опубліковано в. 1 – 6 по літеру Г, 1994 – 99), що укладається в Інституті українознавства НАН України у Львові. Вийшов «Словник синонімів української мови» (т. 1 – 2, 1999 – 2000).

Лексикографія української діаспори 

Лексикографічна робота проводилася з 20-х pоків минулого сторіччя також за межами УРСР та України в цілому.

1. Перекладні загальномовні словники:

• «Мадярсько-руський словарь» (Ужгород, 1928);

• «Українсько-польський і польсько-український словник» Є. Грицака і К. Кисілевського (Львів, 1931);

• «Українсько-німецький словник» З. Кузелі і Я. Рудницького (Лейпциг, 1943);

• «Українсько-англійський словник» К. Андрусишина і Я. Кретта (Саскатун, Канада, 1955, останнє вид. 1990, близько 95 000 слів);

• «Українсько-польський словник» за редакцією С. Грабця і П. Зволінського (Варшава, 1957, 30 000 слів);

• «Словацько-український словник» П. Бунганича (Братислава, 1985);

• «Українсько-чеський словник» А. Куримського, Р. Шишкової, Н. Савицького у 2 томах (Прага, т. 1, 1994, т. 2, 1996, близько 75 000 слів).

2. Термінологічні словники:

• «Медичний латинсько-український словник» М. Галина (Прага, 1926);

• «Ботанічний латинсько-український словник» Ст. Маковецького (Краків, 1936);

• «Німецько-український технічний словник» І. Жуковського, З. Кузелі (1943);

• «Вибірковий англійсько-український словник з природознавства, техніки і сучасного побуту» А. Вовка (Нью-Йорк, ч. 1 – 2, 1982).

3. Нормативні словники:

• правописні словники К. Кисілевського (1934), О. Панейка (1941) та ін.;

• «Правописний словник» Г. Голоскевича (перевидання, Нью-Йорк, 1952, 1962);

• «Український стилістичний словник» І. Огієнка (Львів, 1924; це рекомендації щодо літературного слововживання з орієнтацією на мову «Великої» України);

• «Словник місцевих слів, у літературній мові не вживаних» І. Огієнка (1934).

4. Історичні та етимологічні словники:

• «Етимологічний словник української мови» Я. Рудницького (Вінніпег, т. 1 – 2, 1962 – 82);

• «Етимологічно-семантичний словник української мови» І. Огієнка (Вінніпег, т. 1 – 4, 1979 – 95).

5. Інші типи словників:

• В. Ніньовський «Український зворотний словник» (Едмонтон – Мюнхен, 1969);

• А. Орел. «Словник чужомовних слів» (т. 1 – 3, Нью-Йорк, 1963 – 66).