Розквіт укарїнської лексикографії у 1917 – 1933 роках
Розвиток лексикографії у тій частині України, що входила до складу СРСР, можна поділити на кілька етапів. Перший етап 1917 – початок 30-х років характеризується, по-перше, активним розвитком за кількістю та різноманітністю словників (за П. Горецьким, їх видано 131; особливо багато – 1918 та в часи українізації), зумовленим становленням української державності і, відповідно, виходом української мови на державний рівень.
Проте словники, що з’являються в цей час, неоднакові за науковим рівнем. Переважна більшість їх, як і раніше, – перекладні російсько-українські і рідше українсько-російські, здебільшого спрямовані на задоволення практичних потреб соціального і виробничого життя (у сферах діловодства, права, виробництва і науки тощо). Особливо багато з’явилося термінологічних словників.
Також досить чітко просліджується прагнення відшукати і максимально повно подати народну, питомо українську лексику (звідси, зокрема, насичення української частини статті в перекладних словниках не тільки синонімічними, а й численними видовими найменуваннями) або, в разі потреби, створювати слова з морфем української мови, а не запозичати з іноземних мов. Наприклад, до слів російського реєстру «паз» і «шпунт» пропонувалося «ґара», до «контакт» – «дотик», до «рефлектор» – «відбивач», до «фильтр» – «цідило», до «форсунка» – «прискавка», до «шланг» – «кишка», до «холостой» (ход та ін.) – «яловий» тощо. Такі українські відповідники здебільшого не закріпилися у вжитку. Проте низка слів – вимикач, двигун, літак, косинець, родовище, струм та ін. – увійшла до нормативної термінології. У цьому пуризмі укладачі орієнтувалися і на практику деяких інших європейських мов, передусім німецької та чеської, в яких переведення іншомовних слів на рідномовний грунт становило одну з головних засад формування національних літературних мов.
Основну лексикографічну роботу проводили різноманітні організації та установи. Комісія для складання словника української живої мови при УАН була у складі А. Кримського, В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченко, А.Ніковського та інших. Термінологічними словниками займалося Товариство шкільної освіти в Києві (1917), з 1918 – 1919 – Термінологічні комісії Українського наукового товариства в Києві та УАН, на базі яких 1921 утворено Інститут української наукової мови ВУАН (з 1930 – Інститут мовознавства).
Найважливіші словники цього часу:
1. Перекладні загальномовні українсько-російські:
«Словник української мови» Д. Яворницького (т. 1, 1920, А – К, близько 8200 слів), який був задуманий як доповнення до «Словаря...» за ред. Б.Грінченка і містив тільки ті слова, яких у ньому не було або вони мали інші значення.
«Словарь української мови» за редакцією Б. Грінченка: 1924 його перевидано фотоспособом у Берліні в двох томах та 1925 – в одному томі малого формату, у 1927 – 1928 здійснювалося його перевидання під назвою «Словник української мови» за редакцією і з доповненнями С.Єфремова та А.Ніковського (вийшли т. 1 – 3 по літеру Н, потім видання було припинено).
словники В. Дубровського, Л. Савченка, О. Ізюмова та інші.
2. Перекладні загальномовні російсько-українські:
«Російсько-український словник» С. Іваницького і Ф. Шумлянського (т. 1 – 2, 1918, бл. 35 000 слів), який кілька разів перевидавався.
«Практичний російсько-український словник» М. Йогансена, М. Наконечного, К. Німчинова і Б. Ткаченка (1926).
«Російсько-український словник» ВУАН (відомий також під назвою «Академічний словник») за ред. А. Кримського та С. Єфремова і за участю В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченка, А. Ніковського, що створювався членами Комісії для складання словника живої української мови і лишився незавершеним у зв’язку з політичними подіями. Протягом 1924 – 1933 вийшло окремими випусками три томи (по літеру П) із запланованих чотирьох. Незважаючи на певну недоопрацьованість української частини словника щодо адекватності перекладу та нормативності вживання (без належних семантичних і стилістичних коментувань), він лишається багатим зібранням української лексики, а за обсягом української синоніміки значною мірою компенсував відсутність синонімічного словника.
Вийшли також словники В. Дубровського, Л. Савченка, О. Ізюмова, Г.Сабалдиря та інших, 1925 перевид. словник М. Уманця і А. Спілки.
3. Термінологічні і галузеві словники, переважно російсько-українські (за П. Горецьким, лише термінологічних словників вийшло 83):
медичної термінології (укладачі О. Курило, М. Галин, О. Корчак-Чепурківський, В. Кисельов та інші);
природничі (X. Полонський та ін.);
ботанічні (О. Яната і Н. Осадца, В. Вовчанецький і Я. Лепченко та інші);
зоологічні (М. Шарлемань та інші);
хімічні (О. Курило, С. Зенкевич та інші);
фізичні (О. Курило, В. Фаворський, Г. Холодний та інші);
геологічні (П. А. Тутковський, П. Василенко та інші);
технічні, механічні, будівельні (В. Дубровський, Т. Секунда, М. і Л.Дармороси, К. Туркало, І. Шелудько, Т. Садовський, С. Будда та інші);
математичні (Ф. Калинович та інші);
юридичні (О. Курило, В. Леонтович і О. Єфимов та інші);
ділової мови (Є. Лінкевич та інші, за редакцією М. Гладкого і К. Туркала; В. Підмогильний і Є. Плужник; М. Дорошенко, М. Станиславський, В.Страшкевич – укладачі найповнішого і найдокладнішого словника);
військової справи (В. Євтимович, С. і О. Якубські);
шкільництва (П. Горецький та ін.).
Серед цих словників слід згадати, зокрема, «Словник ботанічної номенклатури (проект)» (1928, латинсько-український з українським покажчиком, понад 25 000 українських назв), багатий на синоніміку.
4. З-поміж інших типів словників виділяються:
«Історичний словник українського язика» за ред. Є. Тимченка (1930, 1932; вийшли випуски на літери А – Ж);
«Німецько-український словник» І. Шаровольського (1927, близько 20000 слів);
правописні словники (Г. Голоскевич, Г. Сабалдир, О. Ізюмов);
кілька словників іншомов. слів (З. Пиптенко, Г. Бойків, О. Ізюмов та ін.).
Занепад українського словникарства з 1933 по середину 1950-х років
Другий етап охоплює період з 1933 до середини 50-х pоків минулого сторіччя і характеризується, по-перше, помітним звуженням словникарської роботи (зокрема, у зв’язку зі згортанням українізації, репресіями проти українських мовознавців) і, по-друге, значним уніфікуванням української лексики в словниках (з обмеженням синоніміки з народної мови, «саморобних» відповідників з українськими коренями замість іншомовних слів тощо). Це діялося насамперед унаслідок розгорнутої кампанії боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» та «шкідництвом на мовному фронті» і відповідних офіційних настанов «не вносити штучної відмежованості української мови від російської».
Словники української мови стали вже розумітися як лексикони не національної мови в цілому, а вужче – тільки нормалізованої літературної мови. Особливо помітні відмінності від попередніх років сталися в термінології. У 1934 – 1935 для «виправлення» справи випущено термінологічні бюлетені (медичний, математичний, ботанічний, фізичний, виробничий), а для школи – кілька невеликих російсько-українських галузевих словників. Основні загальномовні словники цього періоду: «Російсько-український словник» (1937, близько 45 000 слів; укладачі С. Василевський, Є.Рудницький та інші), орієнтований на «найуживанішу, найпотрібнішу» лексику обох мов. Такої ж назви словник 1948 за редакцією М. Калиновича та участю Л. Булаховського і М. Рильського, значно повніший за обсягом (близько 80 000). У цих словниках закладено основні лексичні норми тодішньої і пізнішої української літературної мови, які здебільшого чинні й донині, за винятком низки явних русизмів (особливо в словнику 1948: древесина, портянка, добро пожалувати! та ін.) і деяких інших категорій слів та окремих слів, які викликають дискусії ще й тепер.
Пожвавлення словникарської роботи: середина 50-х років – кінець 80-х років XX сторіччя
Третій етап розвитку лексикографії (кінець 50-х – кінець 80-х pоків минулого століття) характеризується по-перше, значним розширенням словникарської роботи і появою ряду як традиційних для української лексикографії, так і нових типів словників, і, по-друге, певним послабленням ідеологічного тиску на неї, щоправда, зі значними коливаннями в різні роки.
Найважливіші словники цього часу були такими.
1. Перекладні загальномовні:
«Українсько-російський словник» за ред. І. Кириченка (т. 1 – 6, 1953 – 63) – найповніший до 70-х pоків словник української мови (близько 122 000 слів), з великим ілюстративним матеріалом (проте наявність у ньому явних русизмів, таких, як «забой», «кумушка», «нашенський», «ненастя», «получати», «розлюбезний», «трепло» та ін., свідчить, що його укладачі ще не повністю позбулися практики поперед, років);
«Українсько-російський словник» (перше видання 1964, за редакцією В.Ільїна, близько 65 000 слів);
«Українсько-англійський словник» М. Подвезька (1957, близько 60 000 слів);
«Польсько-український словник» за ред. Л. Гумецької (т. 1 – 2, кн. 1 – 3, 1958 – 1960, близько 100 000 слів);
«Німецько-український словник» В. Лещинської та інших (1959, близько 50 000 слів);
«Французько-український словник» (1955) і «Українсько-французький словник» (1963) О. Андрієвської і Л. Яворської (кожен близько 50 000 слів);
«Російсько-український словник» (т. 1 – 3, перше видання 1968, редактори томів С. Головащук, Л. Коробчинська, М. Пилинський) – один з найповніших і найдокладніших російсько-іншомовних словників (близько 120000 слів);
«Англо-український словник» М. Подвезька і М. Балли (1974, близько 65000 слів);
«Болгарсько-український словник» І. Стоянова і О. Чмир (1983, 43 000 слів);
«Чесько-український словник» (т. 1 – 2, 1988 – 89, бл. 80 000 слів).
2. Тлумачний «Словник української мови» в 11 томах (1970 – 1980) – найповніший і найдокладніший на сьогодні словник української мови (понад 134 000 слів).
3. Термінологічні словники – переважно російсько-українські, організацію створення яких покладено 1957 на Словникову комісію при АН УРСР під керівництвом Й. Штокала, а з 1969 – на Комітет наукової термінології АН УРСР. З 1959 по 70-і pp. видано бл. 30 галузевих російсько-українських словників, серед яких виділяються:
«Російсько-український сільськогосподарський словник» (1963, понад 32 000 слів);
«Енциклопедія кібернетики» в 2 томах (бл. 1800 термінів), видана Головною редакцією УРЕ 1973.
1990-го року харківське видання «Основа» видала російсько-українську серію «міньйонів» (від 6 до 16 тисяч слів) – математичний, фізичний, хімічний.
4. Фразеологічні, пареміографічні і подібні словники: у 1960 – 1980-х pоках вийшло кілька словників – як одномовних (Н. Батюк, Г. Удовиченка та ін., найповніший з них «Фразеологічний словник української мови», т. 1 – 2, 1993, бл. 10 000 одиниць), так і перекладних (російсько-український І. Виргана і М. Пилинської, українсько-російський і російсько-український І. Олійника і М. Сидоренка, англо-український К. Баранцева, німецько-український В.Гаврися і О. Пророченко), словники крилатих слів А. Коваль і В. Коптілова, збірки народних загадок, порівнянь, скоромовок І. Гурина, а також кілька великих збірок українських прислів’їв та приказок.
5. Діалектні словники, укладання яких активізувалося з 50-х pоків: словник полтававських говірок В. Ващенка, поліських – П. Лисенка, бойківських – М. Онишкевича, матеріали до словника буковинських говірок та інші.
6. Історичні та етимологічні словники:
«Словник староукраїнської мови XIV – XV ст.» (1977 – 1978, за ред. Л.Гумецької);
В НАН України триває робота над «Етимологічним словником української мови» в 7 томах (опубл. т. 1 – 3 по літеру М, за ред. О.Мельничука, 1982 – 89).
7. Словники власних назв:
українсько-російський російсько-український «Словник власних імен людей» (кілька видань за ред. С. Левченка, потім Л. Скрипник);
словник-довідник «Власні імена людей» Л. Скрипник і Н. Дзятківської (1986);
«Довідник українських прізвищ» Ю. Редька (1969);
«Словник українських псевдонімів і криптонімів» О. Дея (1969);
«Словник гідронімів України» (1979);
«Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі» (1985).
7. Орфографічні, орфоепічні і подібні словники:
орфографічні словники І. Кириченка, М. Стефанцева, С. Головащука, А.Бурячка;
«Орфографічний словник української мови» С. Головащука, Т. Зайцевої, І.Назарової, М. Пещак, В. Русанівського (1975, 1976; близько 114 000 слів), створений на основі другого видання «Українського правопису»;
«Словник наголосів» (1959, 1964) та «Орфоепічний словник» М.Погрібного (1984);
«Українська літературна вимова і наголос» (відповідальний редактор М.Жовтобрюх, 1973).
8. Словники, що відображають системні відношення в лексиці:
словники синонімів А. Багмета, П. Деркача;
фразеологічних синонімів – М. Коломійця і Є. Регушевського, найповніший з них – «Словник синонімів української мови» у 2 томах, підготовлений в НАН України (близько 9 200 синонім, рядів);
«Словник антонімів» Л. Полюги (1979);
«Словник паронімів української мови» Д. Гринчишина і О. Сербенської (1986).
9. Словники мови письменника: «Словник мови Шевченка» (т. 1 – 2, 1964) і «Словарь языка русских произведений Шевченко» (т. 1 – 2, 1985 – 86), «Словник мови творів Г. Квітки-Основ’яненка» (т. 1 – 3, 1978 – 79) та інші.
sez в друзья
